Привид із Валової - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Можу я вам довіритися, раз ми вже тут зустрілися? — запитав він.
— Цілком, — запевнив Клим.
— Та розумієте… Я тут з власної волі. Немає наказу чатувати довкола вдень і вночі. Попервах, ви знаєте, відповідне розпорядження віддали, й то — нічного часу воно не стосувалося. Тепер і поготів будинок намагаються обходити десятою дорогою. Причому — всі, кого я знаю. Комісар Віхура — той взагалі заборонив згадувати це місце без потреби.
— Що означає — без потреби?
— Місце пригоди. Місце скоєння вбивства, — зітхнувши, пояснив Лінда. — Розмови про привидів не вітаються. Поліція Львова не ганяється за привидами.
— Десь від когось я вже це чув.
— А, не важливо, — відмахнувся Лінда. — Знаєте, саме цікавість мене сюди привела. Ви ж знаєте про особливий смак недозволених плодів?
— Саме так. І лише це?
— Хотів дещо перевірити, — признався той. — Думаю, може бути важливим для поліцейського розслідування.
— Ви ж його не ведете.
— Не веду, правда. Бо то не входить до моїх службових обов’язків. Але я, пане Кошовий, так само маю голову на плечах. — Зігнутий гачком палець лівої руки постукав по скроні. — А в голову, між іншим, приходять певні думки. Ними я не можу поділитися з паном комісаром, поки не розберуся. Далі вже вирішу, доповідати чи ні.
— І ви прийшли сюди для перевірки саме сьогодні, одночасно зі мною, випадково?
— Не повірите — збіг обставин. — Лінда розвів руками. — Зате можете повірити, пане Кошовий: побачивши оце щойно, як сюди хтось крадеться, а потім розгледівши вас, вирішив — я на вірному шляху.
— У чому?
— У своїх припущеннях. Не до кінця, неостаточно. Та все одно щось відчув і передчув.
— Може, поділитеся, га, пане Ліндо? Коли вже ми тут так випадково зустрілися?
Шпиг підняв комір пальта, аби стало хоч трохи затишніше. Ліхтарик не вимикав. Але рукою постійно сіпав. Від цього промінчик хаотично хрестив темні вогкі нутрощі будинку, додатково втаємничуючи їхню розмову.
— Добре. Коли ми вже тут, давайте справді помізкуємо разом. У вас напевне є власні міркування. Признайтеся, є?
— Інакше б я не припхався сюди проти ночі, — визнав Клим, тут же уточнивши: — Тільки припускаю, пане Ліндо, що в кожного з нас тут о цій порі свій інтерес.
— Тобто? Хіба вас не цікавить убивство Моргуна?
— Лише тією мірою, якою злочин може бути пов’язаний із привидом. Ви ж чули про Чорну пані?
Лінда тихенько реготнув. Смішок віддалено нагадав голосний писк грубого щура, на якого наступили важким черевиком.
— То ви повірили в казку?
— Вам що з того? Я пояснив, чому тут.
— Привидів ловите?
— Хай собі. Ви ж прийшли явно не за тим.
Праворуч ніби легенько зачепили бите каміння.
Вчувся рух. Кошовий нашорошив вуха. Помітивши це, Лінда швидко розвернувся, направляючи у підозрілий бік ліхтарний промінь. Нічого не побачивши, постояв, дослухаючись до темряви, по тому знизав плечима:
— Протяги, мабуть. Чи ви…
— Нічого, — погодився Клим. — Швидше за все, просто здалося.
— Шукаєте мару, ось вона вам і ввижається всюди.
— Погодьтеся, місце малоприємне. Все ж три трупи тут знайшли.
— Ви знаєте аж про три? — здивувався Лінда. — Хоча… Я ще з минулого разу почав цінувати вас та ваші здібності значно вище, ніж наш директор та пан комісар. Не кажучи вже про деяких колег… Гаразд, про ті смерті так само варто згадати. Нехай там не було, ким займатися, волоцюга та повія. Ще й криміналу, між нами, не виявили.
— Не шукали, — дорікнув Кошовий.
— Це теж, — легко погодився шпиг. — То не моя справа, зрештою. Важливе інше, пане Кошовий. Як вони всі сюди потрапляли?
Промінь описав у темряві неправильне коло.
— Так само, як ми з вами.
— Згоден, — кивнув Лінда. — А чому сюди можна так запросто потрапити? Тим більше — вночі? Перепрошую ясного пана, але у Львові нині небачений раніше будівельний бум! Витратні матеріали коштовні. Тут їх, самі бачили, досить багато. Де сторожа? Боїться ваших привидів, не хоче вартувати? У такому разі забудовник поводиться не по-хазяйськи, адже все розтягнуть! А я трохи дізнався про пана Кароля Білецького, він не з таких. Не скупий, та знає ціну кожному крейцерові. Чому отут нема сторожі зараз? І, що набагато цікавіше, звідки Моргун знав, що тут побачить охоронця, коли прийде у своїх, невідомих нам ще справах?
Він не дурний, зрозумів Кошовий.
Поліцейські слідчі часто дуже довго тупцяють на місці, бо всякий може годинами, а то й днями занудно допитувати підозрюваного, але далеко не кожен похвалиться спостережливістю. Натомість досвідчений шпиг, котрим Карл Лінда, поза сумнівом, є, здебільшого не влазить у нетрі людської психології, не дошукується мотивацій. Зате в його роботі — стежити й організовувати стеження — важливо бачити, що діється довкола. Без цього неможливий успіх.
Клим раптом зрозумів: ось чого не вистачало, хоч спостереження лежало на поверхні. Будинок справді не охороняли. А він злегковажив цим фактом.
Проте… його могли й сторожувати.
Смикнулося віко.
Кошовий відчув — наблизився до чогось важливого, ледь не ключового. Вже хотів далі говорити з Ліндою.
Не встиг.
Бо враз темрява поміняла колір.
Інакше не скажеш — стіна перед ними засвітилася. Але не яскраво, не спалахнула, не засяяла. Світло ніби з великим трудом пробивалося крізь морок, змішувалося з ним, висвітило на мурі першого поверху бруднувато-сірий прямокутник. Він немов дрижав разом із камінням, вихопив та окреслив лише його.
Гуляв протяг — враження, ніби рваний вітер хилитав невідомо звідки взяте сяйво.
Климові забракло повітря. Лінда виставив перед собою правицю з увімкненим ліхтариком, ніби викликав потойбічне світло на двобій.
І тоді явилася вона.
Виникла нізвідки. Щойно на мурованій стіні нічого не було. Мить — там виникла жінка. Принаймні нічне видіння виглядало, як жінка, запнута від підборіддя до п’ят у чорну, в талію, сукню. Голову накривав чорний капелюшок із невеликими крисами. Обличчя роздивитися годі — чи воно розпливалося, чи його закривала густа вуаль, чи від несподіванки та нападу страху він не міг роздивитися примару чіткіше.
Поруч тяжко, хрипко й уривчасто дихав шпиг.
Жінка в чорному вийшла з мурованої стіни.
Вона висіла в повітрі. Ноги — чи що там у неї, низ, не торкалися підлоги.
Кошовий та Лінда вклякли й завмерли.
Плече до плеча.
Жінка в чорному майоріла навпроти й не рухалася, дивлячись на них.
Тоді почала повільно наближатися — або
