Привид із Валової - Андрій Анатолійович Кокотюха

Лиховісно посвистував вітер. До цього звуку додалося щось іще, невловиме, незнайоме; не зовсім зрозуміле — взагалі новий ледь чутний звук міг виринути лише в Климовій уяві. Лінда тісніше притис до нього плече.

Примара повільно почала підіймати руки.

Ось уже виставила перед собою. Простягла до них, видовжувала, ще трохи — і чорні пальці торкнуться облич.

— А-А-А-А!

Кошовий заволав перший.

Принаймні, так йому здалося — Лінда волав йому на вухо, й незрозуміло, наслідує прикладу чи сам налякався не менше.

Привид не зникав.

Не змовляючись і не припиняючи горлати, чоловіки розвернулися і, незграбно зачепивши один одного, чкурнули геть.

Лінда бігав швидше, вилетів із пройми дверей на кілька секунд раніше за Клима, не озираючись помчав Валовою вниз, розчинився в ночі. Кошовий рвонув у протилежний бік і отямився, вже коли стрімголов пролетів крізь арку прохідного двору ближче до початку Личаківської.

Тільки тут зупинився, прихилився до найближчого ліхтарного стовпа. Визирнув з-за нього, ніби справді збирався тут заховатися, лишаючись непоміченим для мари. Розумів — ніхто не гнатиметься, та все ж постояв якийсь час, уважно вдивляючись у темряву.

Отже, Чорна пані…

Відсапався. Поступово вирівняв дихання.

Привид є. Явився вже двом свідкам, котрі лишилися живими.

Як діятиме Карл Лінда — хтозна.

Не мав Кошовий і відповіді на запитання, бачив шпиг лише привида в клапті світла чи зміг, встиг розгледіти те ж саме, що кинулося в очі Климові.

Так чи інакше, сьогоднішню ніч можна вважати вдалішою порівняно з попередніми невдалими днями. Він побачив на власні очі те, що аж до смерті налякало щонайменше двох людей. Ще й отримав кілька підказок-ключів, до яких ще треба знайти потрібні замки.

Остаточно оговтавшись від лячного видовища, Кошовий, уже неквапом, рушив додому.

Поринувши в роздуми, здригнувся, скрикнув навіть, коли вже біля самої брами навперейми ступила темна постать. Перше, що майнуло, — пані в чорному все ж наздогнала. Клим не мав навіть сил задкувати й тікати, не кажучи вже про опір.

— Десь ви, бачу, загуляли, пане Кошовий.

Розуміючи, як дивно виглядає, Клим усе ж широко перехрестився — раз, другий, третій.

— Ви вмієте з’явитися без попередження. Здається, вже бачилися сьогодні.

— Доброї ночі, — запізніло привітався Єжи Тима. — Довелося потурбувати вашого двірника. Бульбаш знає все. Це ж він сказав, що вас немає вдома.

— Невеликі знання. Я вийшов, не повертався. Повз нього можна зайти лише крізь вікно, пане Тимо. Ви, до речі, чудово це знаєте.

— Обійдемося нині без дертя на стіни.

— Так розумію, ви в гості?

— Навпаки, пане Кошовий. Хочу запросити в гості вас. Маю невеличкий подарунок. Гайда, дорожка за два квартали.

Ця ніч ніколи не скінчиться, вирішив Клим.

Але пішов за Тимою, нічого не питаючи.

Розділ тринадцятий

ДЮМА-БАЙСТРЮК

Сюрпризу не вийшло.

Шепелявий не так любив ефекти, як його старший, впливовий серед львівських кримінальників Густав Сілезький. Поки їхали, Клим слухав Тиму й відчував: усередині той розривався між бажанням витягнути жестом фокусника кролика з циліндра й потребою негайно похвалитися власною вправністю. Друге переважило.

Через те Кошовий зовсім не здивувався, побачивши при світлі гасової лампи переляканого Рибку Павла.

Як саме його знайшли, Клим так до кінця й не зрозумів. Тима лиш пояснив — сприйняв нахабну втечу нікчемного жебрака вже своєю особистою поразкою, яку міська братія йому навряд чи подарує. Тима нічим не порушив жодних неписаних законів, панівних у близькому для нього світі. Сталося дещо значно гірше: не зміг виконати взятих на себе зобов’язань, не важливо, перед ким. Давши слово, мусив тримати й відповідати за нього. До того ж, йшлося про звичайного дрібного волоцюгу, який вислизнув просто з-під носа Тими та двох його посіпак. Значить, троє досвідчених, шанованих у своєму середовищі чоловіків не змогли до пуття злапати звичайного злидня.

Кепкування забезпечене надовго.

Аби ще Єжи Тима проштрафився сам, без свідків, напевне проковтнув невдачу. Але перед лицем хлопів, котрих вважав своїми підлеглими і обоє визнавали його старшим, він не міг, не мав права мовчки утертися й визнати поразку. Ось чому, зрозумів Клим, усе львівське дно буквально за півдня пропустили через густий гребінець.

Утікача майже дві годити тому витягли з надійного, як той вважав, сховку самі жебраки. Й приволокли зв’язаним туди, де на них чекали люди Тими, аби наділити обіцяною невеличкою винагородою. А вони вже затягнули полоненого до Клепарова, в один із невеличких, нічим не прикметних будиночків з надбудованою мансардою. Щоправда, тримали не на горищі — запхали до вогкого льоху. Ще й не стрималися, трохи потовкли — просто так, аби не тікав, знав своє місце.

Тож Кошовий зовсім не здивувався, спустившись донизу. Навпаки, поки їхали з Личаківської сюди, на самий край Клепарова, встиг продумати, що хоче почути від жебрака — особливо з огляду на побаченого нині на Валовій моторошного привида в чорному. Звісно, розмовляти у присутності злодіїв не випадало, тож попросив залишити їх із полоненим на самоті, наперед знаючи відповідь: ні. Вони надто багато свого часу вбили порпанням у прикрій жебрацькій масі, аби тепер відмовитися задовольняти власну цікавість, для чого все було потрібно.

— Дайте світла більше, — попросив Клим.

Той, кого він подумки охрестив Довгоносиком, підкрутив ґніт. Стало трохи яскравіше. Тим часом Кошовий вмостився на ослоні навпроти побитого Рибки Павла, котрий сидів на земляній підлозі, притиснувшись до стіни й закриваючись від усіх зв’язаними спереду руками. Вусань різко вдарив, змусивши опустити їх:

— Відкрий свій писок, драбе{26}!

— Йой! Я ніц не робив! — завів знайому пісню клаповухий. — Нічого не знаю! То брешуть, брешуть все!

— Хто бреше? Про що бреше?

Клим не грав — він справді втомився від цього злидня не менше, навіть більше, ніж інші тут присутні. Жестом не попросив — звелів Довгоносику тримати лампу так, аби світила полоненому в лице. Той все одно не знав, куди її приткнути, бо вона дотепер стояла на зайнятому Кошовим ослоні. Перевівши погляд на Тиму, отримав мовчазну згоду й виструнчився над жебраком, наче ліхтарний стовп.

— Почнемо спочатку, чоловіче, — заговорив Клим. — Тобі краще відповідати. Бо життя твоє, повір, навіть для мене надто нікчемне, аби я клопотався за нього перед ось цими достойними добродіями. Повернуся й піду собі. А тебе тут закопають.

Не жорсткий, тим більше — не кровожерливий по натурі, Кошовий не бачив зараз іншого способу тиснути на Рибку Павла. Більше того, не міг гарантувати сам собі, що Тима чи хтось