Привид із Валової - Андрій Анатолійович Кокотюха
Лиш сам жебрак навряд чи розумів це.
Його так наполегливо шукали серйозні пани не задля того, аби ось так, не отримавши свого, лишити живим.
— Віриш, що поховають тут? — повторив Клим грізно.
— Йой… Не треба, — пробелькотів Рибка Павло.
— Тоді кажи. Чорну пані бачив?
Лампа навіть із підкрученим ґнотом не вповні освітлювала льох. І все ж Кошовий помітив подив на лицях злодіїв.
— Видів, — промекав клаповухий.
— На Валовій?
— Там.
— Скільки разів?
— Га?
Довгоносик сильно копнув полоненого носаком у бік.
— Скільки раз бачив мару? — вів своє Кошовий.
— Не лічив. Десь зо три. Або чотири. Чи два.
— Як вона виглядала?
— Пані? Чорна. Вся. Руки до мене тєгнула…
— Кому ще про неї розпатякав?
— Та знають люди… Не всі вірять…
— Правильно роблять. Коли ти сам її побачив уперше? Влітку?
— Уже осінь почаласі…
Якщо Климові не зраджує пам’ять, саме тоді будинок на Валовій черговий раз перейшов із рук у руки. Попередній власник, злякавшись або привида, або чуток про нього, перепродав дім Каролю Білецькому. А вже новому власнику, так би мовити, пощастило — в недобудованому домі почалися смерті, пов’язані з явленням Чорної пані.
— Ти знаєш, що там троє загинуло?
— Одного навіть видів. Але то не я його, не я!
Кошовий знову перезирнуся з присутніми.
— То вважав — тебе всі шукають, бо думають: то ти вбив чоловіка?
Рибка Павло так сильно й активно закивав головою, що Климові здалося — зараз вона відірветься від тонкої брудної шиї.
— Ти бачив, хто вбив?
Тепер голова заперечливо замоталася.
— І Чорної пані того дня не бачив?
— Нє. Я вже думав — усе, можна лізти до пивниці. Сидів там, готувавсі. Навмисне так пізно прийшов, ’би точно жодна душа не заважала! — Жебрак, відчувши — йому починають вірити, далі заговорив голосніше й впевненіше. — Навіть не видів, хто то прийшов! Я тихо сидів, бо подумав — то по мене! А він нагору поліз! Риштаками!
— Хто?
— Та кажу ж — не бачив! Я боявсі пальцем ворухнуть! Тоді другий прийшов! Теж постояв унизу! В мій бік ступив, серце в п’яти гупнуло! Коли — так само нагору! А потім закричав і впав!
Клим не мав жодного сумніву — зараз Рибка Павло розповідає, як загинув Антон Моргун. Поки не почув нічого, що суперечило його власним висновкам. Та й комісар Віхура прийняв таку версію.
— Привида бачив тої ночі?
— Ні. Тільки ж та мара могла явитисі отам, нагорі!
Справді, хоч злидар, а в логіці не відмовиш. Тим більше, напевне знає, про що каже: Чорна пані для нього — не казка.
— Якого біса ти там узагалі робив?
Запитував не Кошовий — збирався це сказати, але випередив Тима, тонко зрозумівши суть і не розпорошуючи увагу на дрібні деталі.
— Га? — здригнувшись, жебрак повернув до нього голову.
Тепер з іншого боку його копнув Вусань.
— Йой! Не бийте! — вереснув Рибка Павло. — Я ж все вам говорю!
— До дідька привидів, драбе! — гаркнув Тима. — Не знаю, що ти там уздрів. Але всякий раз повертався назад! Хай там сотня примар, ти все одно з якогось лиха націлився на тамту пивницю! Сам ось признався — збирався туди лізти! Тобі там медом намазано?
— Золотом!
Наступної миті жебрак злякався власної нестриманості.
Та слово було сказане.
— Що?! — хором, не змовляючись, запитали Тима з Кошовим.
І полонений кинув стримуватися — прорвало й понесло, мов хистку греблю навесні.
Насправді його завали Павло Окуневський.
За це, а не за час від часу вживане слово «рибка» він дістав своє прізвисько. Жив у Станіславі, отримав від батька спадок, кілька разів невдало вкладав гроші у різні новомодні справи. Надто пізно зрозумів, що ґешефти — то не для нього. Так само, як відкривати крамниці, кав’ярні, кондитерські чи пекарні. Здавалося, доля змилостивилася, нарешті Павло отримав шанс, невеличка ошатна цукерня почала поволі давати прибуток. У неї Окуневський вклав останні гроші, і коли побачив — усе рухається на краще, неабияк зрадів.
Але якось крамниця згоріла. Був у цьому чийсь лихий задум, хтось із робітників необережно поводився з вогнем — з’ясовувати годі, бо хоч як отримав попелище, з якого вже не відродився, втративши за короткий час дах над головою й родину: дружина почала клопотатися про розірвання шлюбу з невдахою. Сам дав їй привід, бо почав пити, мов не в себе. Очунявши, зробив останню спробу звестися на рівні ноги — позичив грошей. Та ніби чорт лихий заволодів його серцем та душею: почавши гендлювати, дуже скоро знову вдарився в гульки, вже не стримуючи себе, спаливши за собою всі мости.
Кредитор шукав його з поліцією. Знайшовши, запроторив за ґрати. Взяти зі злидня вже не було чого, тримати в тюрмі— безглуздо. Тож Павла викинули геть, приписом велівши у двадцять чотири години залишити Станіслав.
Поневіряння новоспеченого жебрака тривали на львівському бруці.
Аж поки його нині влітку не завіяло до повітового Добромиля{27}, де за жебрання в неналежному місці посадили до ранку в тюремну камеру, де він і почув дивну історію про золото, закопане в підвалі будинку на Валовій.
— Нас там троє сиділо, — цокотів жебрак, якого слухачі весь цей час не спиняли. — Жодного не знаю. Один — пристойно вбраний пан, хтось обізвав його шахраєм. Він не особливо говорив, більше слухав. А сповідався про скарб отой, другий. Ми з ним відразу зійшлися, бо товариші в нещасті.
— В якому? — поцікавився Клим.
— Теж розорився. Тільки не пустився берега, як оце я. Його, бачте, родич збирався засудити. Ніби за борги. А той і каже…
— Чекай-чекай. Звали його як?
— Товариша? Янек, більше нічого не знаю. Так він назвався.
— Хай буде Янек, далі, — квапив Тима, ледь приховуючи сверблячку.
— Ага, так значить Янек — байстрюк якогось поважного пана зі Львова. Рідних дітей, коли вірити, чоловік не дуже любив. Але байстрюкові спадок не залишиш, бо можуть убити. Тому, казав Янек, має листа від батька. Мовляв, рідним синам лишаю будинок і все, що в ньому. Статків не маю, хай продають дім і ділять гроші. А ти, мовляв, Янеку, знай — у пивниці закопав глечик із золотими монетами, ще
