Привид із Валової - Андрій Анатолійович Кокотюха

Тут сперечатися — себе не поважати.

— Переконали, переконали. Дуже вдячний вам, пане Тимо. Завжди до ваших послуг, це хотіли почути? — Й не стримався, додав: — Сподіваюсь, у вас вистачить як не совісті, то розуму не вимагати від мене когось убити задля покриття боргу.

— Не журіться. Є кому, без вас.

Єжи Тима, як завжди, був цілком серйозний.

Розділ одинадцятий

КИШКА-БУЛЬБЯНКА

Мабуть, так виглядав би жебрацький з’їзд, аби вони дивом створили політичну партію та зібралися проголосити похід на вибори до сейму.

Іншої асоціації не прийшло в Климову голову, щойно він ступив із найнятого наперед фіакра. Візник зупинив дорожку на самому початку передмістя, хоч пасажир назвав цілком конкретну адресу. Далі кінь просто не міг проїхати. Вулицю запрудила гамірна строката маса. Місцеві мешканці, котрі причепурилися та вийшли прогулятися з нагоди свята Покрови, завбачливо ступали на хідники, аби не змішатися зі збудженою та виклично неохайною масою міських жебраків.

День на Покрову видався несподівано теплим та сонячним навіть для середини жовтня. Бабине літо ніби минуло зовсім недавно. Але нині природа на один день, наче так само святкуючи, вирішила нагадати містянам про минуле літо. Принаймні сонце гріло зовсім не по-осінньому, й Кошовий ризикнув вийти з дому взагалі без верхнього одягу, аби його геть підозріла шинель не привертала непотрібної уваги. До кравця вправився зайти вчора під вечір, з нього зняли всі мірки, майстер навіть люб’язно погодився не брати великого завдатку: Клим викликав у нього довіру, незважаючи на убогу шинельку й сумнівний, як для такого поважного пана, кашкет. Тож до скорого повернення справжньої осені Кошовий підготувався.

Як і до зустрічі з чим далі, тим загадковішим Рибкою Павлом.

— О, кого я бачу!

Знайомий голос почув, уже коли просувався вздовж бровки вперед, рухаючись за галасливим та збудженим жебрацьким гуртом. І збентежився, бо до цієї зустрічі, признатися, зовсім не був готовий.

— А вас що сюди привело, пані Магдо?

Вона вбралася стримано, проте Кошовий не припускав, що їй властива також скромність в одязі. Виглядала зовсім не святково. Точніше, так, як вийшли цього сонячного дня на вулицю пересічні містянки. Темний жакет у талію, сукня в тон, хіба трохи світліша, аби кольори перебігали при ході, з-під подолу визирали гострі носи чобітків. Волосся, укладене з елегантною недбалістю, трималося, здається, на кількох шпильках. Замість капелюшка Магда накрила його хусткою, яку саме скинула на плечі легким рухом.

Усі попередні рази Клим бачив її намальованою. Коли — яскраво, коли — помірно, але ніколи — надмірно й по-салонному вульгарно. Зараз же Магда обмежила себе тим, що трохи більше, ніж дала природа, підчорнила брови та ледь-ледь підфарбувала губи.

М’яке сонце робило її свіжішою, та навіть простішою, привітнішою, без перебільшення — ближчою.

Ніби не було тієї напруженої важкої розмови в спальні «Жоржа» кілька днів тому.

— А вас? Сподіваюсь, ви не станете в чергу за куснем кишки?

— Ну, ви, пані Магдо, точно не на благодійний обід!

Кошовий судомно шукав приводу швидко відкланятися. За інших обставин побазікати з Магдою гріх відмовитися, та саме зараз її присутність була не бажаною. Боковим зором уже зачепив Єжи Тиму, котрому стало клепки тримати дистанцію й не проявляти себе. Змістивши погляд трохи праворуч від нього, Клим помітив учорашнього міцного вусаня, поруч майоріла недолуга постать Фертика, а з іншого боку його блокував високий молодик, тут же подумки охрещений Довгоносиком. Інакше ніяк: довгий гострий прямий ніс вирізняв хазяїна навіть на відстані, серед різноманітної публіки.

— А от і помиляєтесь!

Виявляється, в неї ледь хрипкуватий грудний голос, але — чистий, дзвінкий та доволі щирий сміх. Справді, такою Магду Богданович він ще не бачив. Відразу застерігши себе: тут і тепер вона не конче справжня. Навпаки, такою, якою не хоче здаватися, була, шантажуючи його й так домагаючись свого. Зараз же цілком могла розкривати одну з численних граней власного таланту.

— Невже ви прийшли поїсти?

— Ні, Климентію. Я сьогодні годуватиму. До речі, ось і кухар, ви його знаєте.

Повернувшись у бік, куди вказала її рука, Кошовий угледів невисоку, прикметну відзначеною ним раніше відсутністю пропорцій постать Владислава Яблонського. Замість строгого ділового одягу на ньому нині був білий кухарський фартух і такий самий ковпак. Накрохмалений до твердого стану, він не сидів, а стовбичив на голові, роблячи її схожою на великий екзотичний лісовий гриб.

— Я собі думаю, що ж затримало пані Магду! — Його правиця коротко й міцно стисла Климову, ліва рука товариськи, навіть панібратськи ляснула по плечу. — Ходіть, ходіть! Не почнемо вже, це благородне панство втратить терпець та їстиме нас!

Кошовий далі нічого не розумів. Особливо — маскараду Яблонського.

— Ви ж, здається, не любите себе афішувати, пане Владиславе. Ніби волієте триматися в тіні, наскільки я розумію.

Трохи далі, метрах у двадцяти позаду Яблонського, бовваніла постать відставного майора Раєвського. Охорона не дрімає.

Тим часом спереду, через скупчення збуджених жебраків, вітерець почав доносити аромати чогось дуже свіжого. Смаженого, а точніше — печеного, суміш запахів цибулі, часнику та вишкварок.

— Я дав команду виносити. Йдемо, пані Магдо, то не забере багато часу, — поквапив Яблонський, кивнув у бік, звідки пахло їжею. — Чути? Подобається, пане Кошовий?

— Тут благодійний обід…

— Саме так, — кивнув забудовник. — Організований мною. За погодженням із місцевою громадою. Я не афішую власної ділової активності, тут ви все правильно почули й зрозуміли. Але вже не перший рік на Покрову сам особисто стаю до плити й готую для знедолених бульбянку. Куштували?

Климів погляд знову відшукав Фертика. Бідаку навмисне тримали окремо, біля самого хідника, й блокували всяку можливість отримати порцію Вусань із Довгоносиком. Випускати його з поля зору Тима суворо заборонив. Уявивши собі, як жебрак ковтає слину, несподівано відчув — сам реагує на запахи, машинально облизнувши губи.

— Кишку, звісно, їв. Хоча, скажу чесно, в себе вдома, в Києві, не особливо любив кров’яну ковбасу.

— Але ж то зовсім не те! — вигукнув Яблонський. — Заступіться за кишку, пані Магдо!

— Ох, не знаю. — Грайливість була помітно награною, та вона цього й не приховувала. — Пане Владиславе, я не завжди утримуюсь від тістечок та пирогів! Аби ви знали, скільки часу потім доводиться замолювати гріхи вимушеними постами! А ви мені нагадуєте про бульбянку! Мій покійний чоловік, до вашого відома, саме цю страву полюбляв. Я ж власноруч готувала. Хіба не схоже, що я можу куховарити сама?

— Ні, — вирвалося в Кошового, і він тут же квапливо промовив: — Даруйте за безтактність, але…

— Пусте! — знову засміялася