Привид із Валової - Андрій Анатолійович Кокотюха

Рвучко взявши вбік, утікач погнав по прямій, націлившись пірнути до найближчого провулка. Поза сумнівом, він орієнтувався тут краще, ніж Клим, і шанси вирватися в жебрака збільшилися. Подумки вилаявши Єжи Тиму з його посіпаками за бездіяльність, Кошовий тут же змінив думку: нікому з цієї компанії не світило привертати до себе увагу поліції, навіть якщо нічого не зробили, не встигли скоїти й взагалі не мали подібних намірів. Вони зі зрозумілих причин умили руки, лишивши Клима сам на сам із Рибкою Павлом, котрий, і це цілком логічно, від самого початку був лише його проблемою — і таким залишився.

Але й Кошовому не надто випадало ставати зараз центром загальної уваги. Тому біг мовчки, не закликаючи, як часто водиться у таких випадках, тримати злодія.

Допомога прийшла несподівано.

Жебрак уже майже добіг до провулка, коли навперейми скочив батяр, виплюнувши перед цим недокурену цигарку просто під ноги порядній парочці. Видно, маневри давно привернули увагу аборигена. Й личаківський батяр не був би собою, аби не втрутився в пригоду, котра відбувається без його активної участі.

Рибка Павло сіпнувся вбік, вчасно вгледівши загрозу та спробувавши обійти її. Та з розгону налетів на іншого батяра, старшого та трохи ширшого в плечах. Присівши й виставивши перед собою довгу, взуту в важкий черевик ногу, він підсік утікача. Жебрак заорав носом, притиснувши руки до грудей і завмерши в такій позі. Циліндр скотився з маківки.

На них уже почали звертати увагу.

Наспівши, Клим навіть не подякував — нахилився над клаповухим, різким сильним рухом перекинув на спину. Побачив чуже бритві лице, круглі перелякані очі, почув дратівливе:

— Нє-є-є! То не я-а-а! Пусті-і-ть!

— Щось украли, — почув Кошовий поруч чоловічий голос.

— То маєте благодійність, — підспівав жіночий. — Я, прошу дуже, в такі дні хату зачиняю на додатковий замок!

— Й кишені зашиваєте? — запитав хтось зухвало, не інакше — один із батярів.

— Вбили когось! — голосно пробасили з натовпу.

— Та де! Пане, вам аби когось та вбили!

— Хіба я вас чіпаю, прошу пані?

Слухати це все й щось комусь пояснювати Клим не мав часу та бажання.

Натиснув коліном на живіт жебрака. Легко відбив простягнуті для захисту руки, котрі далі вперто стискали просякнутий жиром папір із кишкою. Стукнув кулаком у груди, розуміючи — інакше з такою публікою не можна. Просичав грізно:

— Кажи! Бігом кажи!

— А-а-а! Йой! То не я, не я!

— Будинок на Валовій. Ти там ночував. Було?

Очі Рибки Павла набули враз осмисленого виразу.

— Б-було. Шо…

— Тут я запитую, мене слухай! Кого там бачив?

— Мару.

— Як?

— Привида. Пані, в чорному вся.

Кошовий сам не сподівався на такий швидкий результат. Послабив тиск, підвівся. Смикнувши жебрака за комір, змусив стати на рівні. Нахилившись, підхопив брудний циліндр, натягнув на самі вуха, прихлопнув згори.

— То, виходить, ти її бачив? Чорну пані?

— Не раз. Ось цими. — Жебрак розчепірив два пальці на лівій руці, торкнувся очей.

— Ходімо, розкажеш, — і аж тепер додав, хай запізно. — Не бійся. Ти ж Рибка Павло, правда?

Відповіді не було. Позаду враз почувся рух, гримнуло суворо:

— Так! Це що тут таке коїться? Кого вбили, га?

Передчуваючи найгірше, Клим повернувся. До нього наближався поліцейський, за ним уже квапився другий.

— Та всі живі, пане…

Гопля!

Клаповухий жебрак рвучко жбурнув у кривдника засмальцьований папір із замотаною бульбянкою.

Цілив у голову.

Шкоди шматок кишки не завдав, але належний ефект спричинив — Клим розгубився. З криком відкинув від себе жирне й мазке, все одно запізно: на піджаці й сорочці спереду лишилися масні плями. Забруднені руки машинально, не думаючи, витер об штани, тут же зрозумівши — дарма це робить.

— Так що у вас? Ану? Документи!

Короткої миті вистачило Рибці Павлу, аби таки шаснути за найближчий ріг. Розуміючи, що марно, Клим усе ж рипнувся за ним. Міцні пальці поліцая лещатами стиснули лікоть.

— Стояти, кажу! Хто такий? Що твориться?

Тепер довкола вже збирався гурт цікавих. Кошового з поліцейськими оточували півколом. На тому боці вулиці швидко віддалялися Єжи Тима та його невеличкий загін. А до місця пригоди вже квапилася Магда Богданович.

Як була.

У фартуху з оборками.

Розуміючи — погано робить, Клим попри те спересердя копнув без того виваляний шмат бульбянки.

Це ж треба так, у сонячний день…

Розділ дванадцятий

ЯВЛЕННЯ

— Нині ви переконали мене, пане Кошовий, — просто так, даремно, без жодного наміру ви не з’явитесь ніде. Принаймні у Львові. Знову змушена визнати, як недооцінювала вас.

— Говоріть уже прямо, пані Магдо.

Вони сиділи в «Жоржі», у вітальні її номера, і Клим не приховував роздратування. До так бездарно обірваного сліду черговий раз додалося відчуття власної безпорадності. Принаймні перед цією жінкою. Її поява дуже швидко посприяла залагодженню прикрої ситуації, поліцейські віддали їй честь та повернулися до своїх обов’язків, а сам Кошовий лишився стояти перед нею чухно чухном. Руки брудні й розчепірені, спереду на одязі блискучі масні плями, ще й капелюх набакир, як узагалі не злетів у колотнечі.

Ніколи за весь час, що знав Магду Богданович, він ще так гостро не відчував себе її іграшкою. Бо вскочив у халепу, виконуючи хазяйську волю. Й опинився в недолугому становищі саме завдяки їй.

Добре, хоч вона відразу підкликала свій екіпаж. Роззяви тим часом утратили до них інтерес, тож у коляску Клим сідав, позбавлений цікавих поглядів. Нікуди, крім як додому, не збирався. І все одно прикро, коли Магда віддала належні розпорядження візникові замість нього. Вже повернувшись та зачинившись у помешканні, він люто, ніби одяг у чомусь винен, не зняв — здер його з себе. Сорочці виніс вирок одразу й негайно, аби не морочити себе зайвими роздумами, розірвав навпіл, вимістивши безсилу злість на шматкові тканини. Випустивши погані емоції, відчув певну втрату сил, присів у фотель, похнюпившись, просидів так якийсь час. Потому підвівся, відкинув подалі піджак, який валявся під ногами, й взявся інспектувати шафу для одягу.

Бо, як і слід було чекати, Магда призначила йому зустріч по обіді в «Жоржі», й у лахмітті Клим іти не збирався.

Хоча б тому, що лахміття не мав.

Особливим розмаєм гардероб так само не тішив. Проте, не маючи вже гонорового одягу на вихід, звичайний, простий, усе ж тримав. Може, такий собі простий хлоп у сірих