Привид із Валової - Андрій Анатолійович Кокотюха

Віко смикнулося.

— Жодної.

— Тобто?

Покрутивши чарку в руці, Кошовий повільно, ніби смакуючи, випив, акуратно поставив на стіл між собою та Тимою.

— Жодної користі. Жодної халепи. Ви, пане Тимо, персонально ви, нічого не заробите й не втратите.

— Зле. — Він відкинувся на спинку стільця, трохи посунувся, поклав ногу на ногу, повторив: — То зле, — затягнувшись уже до половини скуреною цигаркою, зиркнув на Шацького, ніби закликаючи його бути свідком та підтвердити правоту висновків: — То є дуже зле, коли не маєш зиску від того, шо влазиш у непотрібні тобі справи. У нас, пане Кошовий, так не водиться.

— У вас — це в кого? — Клим чудово все розумів.

Тима тицьнув себе в груди великим пальцем правиці, цигарку аристократично затис між середнім та вказівним.

— У нас, — наголосив на останньому слові. — ’Би довго не балакати, пропоную домовитись відразу.

— Про що?

— Будете винні, пане Кошовий.

— Скільки й кому?

Тима знову ткнув себе в груди.

— Нам. І Боже борони, мова не про гроші, най би вони горіли синім вогнем. Надто дрібно. Пеньондзи, прошу пана, коштують у нашому житті або нічо, або — дуже мало. Люди варті дорогого.

Кошовий криво посміхнувся.

— Ви хочете мене купити?

— Боронь Боже! — вигукнув Тима. — Я допоможу вам. А ви будете винні нам. Послуга за послугу, справедливо. Так ділові люди складають оборудки в усьому світі. Ви ж працюєте в нотаря, пане Кошовий. Маєте добре знати вартість та важливість таких домовленостей. Скріпляти їх у вашій конторі не будемо. Під слово честі.

Плавно подавшись уперед, Єжи Тима простягнув через стіл правицю розкритою долонею догори. Цигарку перед тим устромив до рота, її стискали міцні жовтуваті зуби.

Тепер на Шацького глянув уже Кошовий. Не шукав підтримки, не чекав поради. Просто послав мовчазний заклик свідкові угоди, яка була значно вагомішою, аніж підписання її на папері та засвідчення нотаріально.

Коли тиснув руку, зрозумів — помилявся, оцінюючи власний стан.

Думав — зовсім тверезий, скільки б не випив.

Виявляється — достатньо хмільний, аби ось так, зовсім не зваживши можливих наслідків для себе, погодитися стати боржником злодія.

Навіть не Єжи Тими: адже зроблено все так, що будь-хто від його імені зможе заявити про бажання отримати заборговану послугу.

Рано чи пізно це станеться. У «Під вошею» не кидаються словами.

Знати б ще, чого вони захочуть.

А потім, коли Тима запропонував запити угоду, пригадав — діяв так само, коли просив личаківського батяра Зенека Новотного підказати слід потрібного жебрака. Бо погодився з Шацьким: завжди важливо знати, хто кому винен.

Ось коли повернулося.

На ранок Кошовий неприязно дивився на себе в дзеркало.

Хоч небезпечний вечір завершився мирно й він дістався додому при повній пам’яті, пиття без закуски, та ще й запивання горілки пивом відбилося на обличчі красномовно. Крім того, під оком світився синець. Невеличкий, можна сказати — скромний. Але коли перепало по пискові, Клим не пригадував так само, як хто й коли пошкодив пальто. Ймовірно, зачепили випадково, а він у гармидері не звернув уваги, надто незначним виявилося пошкодження. Проте вкупі з пом’ятим лицем синець досить однозначно свідчив: помічник нотаря напередодні вів бурхливе життя. Не зовсім властиве панам того кола, до якого він вважав себе причетним.

Авжеж, маючи такий підозрілий вигляд, досить легко налякати солідних клієнтів.

На щастя, після вчорашніх пригод Кошовий прокинувся раніше, ніж звичайно. Тож мав час, аби оцінити ситуацію й взятися за її вирішення. Зігрів води, старанно вимився, освіжився, насухо витер коротко стрижене волосся, старанно причесався. Добре, хоч мав прасовану сорочку та інший костюм, простішого, не аж такого модного крою, зате — чистий, зі стрілками на штанях.

Склавши вчорашній попсований одяг у великий вузол, Клим гукнув двірника, дав чвертку, аби Бульбаш відніс його до пралі чимраніше та якомога швидше. Побачивши вираз його обличчя, пообіцяв ще чвертку, коли той принесе клунок назад. І двірник, підхопивши лахи, пішов геть із почуттям виконаної роботи. Бо ж випрані, напрасовані й накрохмалені речі праля повертала сама. Тим займався її старший син, коли вертався зі школи, тож свою другу монету Бульбаш дістане, зовсім нічого не роблячи.

Лишалося дати раду з пальтом.

Клим не міг дивитися на зіпсований верхній одяг без огиди й намірився викинути негайно. В останню мить щось змусило передумати й запхати подалі від очей, далеко під ліжко. На щастя, жовтень уже віддощив своє. Потеплішало, як завжди буває перед Покровою, тож Кошовий, не маючи іншого виходу, витягнув із глибини шафи стару потерту сіру шинель. Гроші на кравця, аби замовити нове пальто, довелося брати із заощаджень, без того благеньких, і фінансові запаси відразу сильно схуднули.

Вбравшись у шинель та крутнувшись перед дзеркалом, Клим скривився, побачивши там непоказного канцеляриста з міської ратуші, для котрого дешевий бар та кіно — єдині доступні способи проведення часу, а комірчина, яку винаймає, — лише місце для спання та дах над головою, то аж ніяк не затишне помешкання, куди пристойно запросити навіть не надто вибагливу панночку.

Капелюх утрачено в бійці, та навіть якби він був, до такої шинелі б зовсім не пасував. Кошовий знайшов старий кашкет і прилаштував на голові. Принижуючись до кінця, навіть переконав себе в тому, що отримує від цього втіху, бо перевтілення виглядає таким собі невинним жартом. Підхопивши портфель, Клим поквапився вийти — знав, де в цей час застане відчинену вже перукарню, аби там трошки причепурили та запудрили неестетичний синець.

Врятувала надіслана паном Штефком записка: знову занедужав, сімейний лікар порадив два дні полежати вдома. Зазначивши, як тішиться з того, що має такого помічника, старий нотар додав до записки перелік справ, котрі Клим мусив цими днями залагодити. Кошовий без нагадувань знав, скільки в нього нудної поточної роботи. Але, діставши раптом можливість для маневру, неабияк зрадів, що не часто траплялося з ним на берегах паперового моря. Швиденько скинувши шинель та натягнувши нарукавники, він завзято взявся до праці, розташувавшись для зручності за столом пана Штефка.

Не засмутив і не вибив із колії навіть несподіваний візит Бориса Липницького — бориславський нафтовик уперто шукав, хто б узявся залагодити його справу з нерухомістю, із завзяттям тримаючись саме за контору Степана Яковича. Підхід пана Липницького цілком відповідав старій примовці «свій до свого по своє», і Климові це дуже подобалося. Бентежила лиш одна обставина: за час, витрачений дуже зайнятим паном Липницьким, котрому вирватися до Львова у справах було, за