Коло смерті - Кріс Тведт

— Для мене цей вітер аж ніяк не тихий.

— До когось на гостину? — поцікавився чоловік.

— Мешкатиму в кав'ярні…

То не була відповідь на його запитання, чоловік кинув на мене прискіпливий погляд, але більше не розпитував, просто стояв поряд біля поручнів, докурюючи свою самокрутку. Він мав сивий заріст на щоках і пожовклі від тютюну пальці. Ми проминули білий маяк з червоним дахом.

— Скоро прибудемо на місце, — зронив чоловік.

Пором спроквола впливав у вузьку протоку поміж острівцем з одного боку й стрімкою скелею — з іншого. Ось ми вже в спокійних водах. Праворуч виднілася вервечка маленьких човнярських клунь, деякі обшиті сірими, нефарбованими дошками, деякі помальовані на червоно й біло. Ми входили в бухту. Попереду — дерев'яний причал, кілька прив'язаних до свай човнів і пришвартований рибацький траулер. Навколо бухти туляться одні до одних дерев'яні будиночки, поряд — два великі старі складські ангари й сучасна бетонна пристань, на якій в очікуванні порому стоїть гурт людей.

Я ступав нетвердою ходою униз стрімким трапом, вгинаючись під вагою свого багажу. Літня подружня пара, двоє самотніх чоловіків, двоє сонних на вигляд молодиків і молода жінка квапливо зійшли на берег і зникли з очей. Курець з корми віддав мені на прощання честь, піднісши два пальці до голови.

— Можливо, побачимося, — мовив він.

Я теж віддав йому честь. На пристані стояв ангар і дві поіржавілі паливні помпи. Неподалік — довга, присадкувата кам'яна будівля з написом на великій табличці «Харчі». Менша табличка повідомляла, що крамниця була ще й поштою. Я зупинився перед дошкою оголошень обіч вхідних дверей, прочитав про те, що хтось загубив кота, що всіх охочих запрошують на зібрання у молитовному домі в середу ввечері і що на дві години в понеділок буде припинена подача води в зв'язку з профілактичними роботами. Потім я увійшов досередини й розпитав дорогу до кав'ярні.

— Просто догори, — сказала огрядна жінка біля каси. — Не помилитеся. Догори, а там побачите праворуч будинок. П'ять хвилин ходи.

— Десять хвилин, — поправив її старий чоловік у зеленому комбінезоні. Він стояв, опершись на ляду, і виклично зиркнув на касирку. — Скоріш десять хвилин, а не п'ять…

Касирка скривила невдоволену гримасу, наче ця дискусія тривала вже бозна скільки часу й надокучила їй до чортиків.

— У кожному разі, недалеко, — мовила вона.

Я подякував обом і рушив угору вуличкою поміж дерев'яними будинками з садочками за свіжо помальованими парканами, охайними й доглянутими. Село видавалося таким тихим та мирним, аж важко було собі уявити, що тут могло статися щось лихе. І ще ця тиша навкруги. Жодного автомобільного руху. Я й забув, що Вестьой безавтомобільна громада. Лише двоє коліщат моєї валізи, шкребучи грубим асфальтом, порушували супокій.

Валіза була важка, напхана документами. Ніби я тягав повсюдно за собою скриню, повну таємниць. Я проминув двох літніх жінок, які стояли, розмовляючи. Вони кивнули й усміхнулися мені, я ввічливо кивнув у відповідь і подумав, цілком імовірно вони знали і Арона, й обох убитих дівчат. Навіть більше, могли бути їхніми родичками. Хтозна, може, їхні свідчення лежать у моїй валізі. Майже всі мешканці острова давали тоді свідчення.

Якесь обличчя вигулькнуло в вікні, можливо, стурбоване або й стривожене торохтінням моєї валізи, і вперше мене діткнула думка — не знати, чи раді мені будуть тут. Я прибув нишпорити в їхньому минулому, вивертати навиворіт їхні стосунки, копирсатися у їхніх діяннях — в усьому тому, що вони довго намагалися забути, а моя валіза з матеріалами справи була скринею Пандори, напхом напхана горем і нещастями цієї крихітної громади.

Вивіска Кав’ярня Вестьой була, наче привітним маяком у спадних сутінках. Усередині смачно пахло домашніми стравами, і хоч кав'ярня аж ніяк не повнилася відвідувачами, на кожному столику горіла свічка. Молода дівчина усміхнулася мені назустріч. Я відрекомендувався, повідомив про замовлену кімнату. Дівчина зникла в комірчині за стійкою, та вже за мить знову з'явилася з ключем у руці.

— Я покажу, де ви замешкаєте, — дівчина легко, мов пір'їнка, поцокотіла вгору стрімкими сходами. Я поволік за нею себе й свою валізу.

— Ми не маємо інших пожильців, — мовила вона, відмикаючи двері. — Тож матимете найкращу кімнату, хоч ви й замовляли одномісний номер.

Кімната виявилася несподівано великою і просторою. Шпалери в дрібні квіточки, широке двоспальне ліжко з пишними подушками, які ніби манили притулити голову, два фотелі обабіч журнального столика й — що найважливіше — письмовий стіл перед вікном.

— Гарно. Просто чудово, — щиро зрадів я.

— Обідати будете в нас?

— Так, я на це сподівався. Доки відчинена кав'ярня?

— Кухня працює до восьмої, але ми ще довго не зачиняємося, — охоче повідомила дівчина. — Принаймні доки є відвідувачі, — додала вона.

— Гаразд. Я спущуся трохи згодом.

Коли дівчина пішла, я визирнув у вікно — воно виходило на гавань. Уже майже зовсім стемніло, але ліворуч я ще міг