Коло смерті - Кріс Тведт

Я ще трохи посидів, однак розмова не клеїлася, ніби втратила потугу й згасла. Я широко позіхнув.

— Час в кубло, — мовив я і підвівся.

Франк з Маґдою теж підвелися. Маґда поклала долоню мені на руку, дотик був легкий, мов пір'їнка.

— До завтра, — попрощалася вона.

У кімнаті я відчинив вікно, вихилився через підвіконня, вдихнув холодне, вогке повітря, щоб освіжити трохи голову. Надворі було темно, хоч в око стрель, майже нічого не видко. Під моїм вікном жевріла червоною цяткою цигарка, а за якусь мить мені здалося, ніби побачив у пітьмі дві невиразні тіні й почув стишені голоси. Жаринка недокурка описала дугу в темряві й зникла, дві тіні злилися в одну, чийсь голос прошепотів: «Не треба».

Начеб Маґдин голос, та я не був певний. Інший щось відповів, годі було розібрати слова, тільки тон здався жалібним і ображеним. Потім долинули приглушені звуки кроків, хряснули, зачиняючись, двері.

Сп'яніння тиснуло зсередини на скроні. Вестьой простирався переді мною темний і тихий, чужий світ, повний незнайомих людей і невідомих історій. Нараз ідея приїхати сюди озброєним лише пожовклими від часу документами, сподіваючись на розкриття таємниць днів минулих, видалася мені безнадійною затією. Я зачинив вікно і ліг спати.

Посеред ночі прокинувся, мов від удару. Кілька секунд почувався цілком дезорієнтованим, ніяк не міг збагнути, де я. Увімкнув лампу на нічному столику, побачив квітчасті шпалери на стінах, світлі ґардини на вікні й згадав, що я на Вестьой. Знову вимкнув світло, але заснути вже не зміг. Перед очима проходила процесія знайомих облич. Ульв Ґарман був серед них, і Ганс Міккельсен з нікельованим пістолетом у руці. Зринуло побите лице Ґерд Ґарсгол, а тоді — Мортен Олешер на тлі синього неба. Усі вони напхалися мені до голови, доки я спав, а тепер я не міг їх позбутися, вони витанцьовували в моєму мозку, схожі на без тілесних привидів, застерігаючи перед прийдешніми нещастями й катастрофами. Я вовтузився під ковдрою, намагався звернути думки в інший напрям. Змушував себе думати про Маґду. Згадував її дрібний сміх, веснівки на носі, звабні уста. І важкість в усьому тілі від доторку її долоні. Подумки я стискав її в обіймах, утікав від всіх примар, тривог і важких споминів у тепло й розкіш її плоті.

Уранці підтвердилися мої підозри з минулого вечора. Карта й світлини острова були зроблені двадцять п'ять років тому, відтоді відбулося багато змін. Чимало хуторів, маленьких, злиденних господарств, які ніколи не приносили великих прибутків, залишилися, видно, без власників, бо молоде покоління ставило зовсім інші вимоги до життя й плекало інші надії, ніж їхні батьки. Поступово пасовиська й ниви заросли бур'янами. Сонце, вітер і дощ облущили фарбу зі старих будівель. Руїна святкувала перемогу.

Я брів між занедбаними хатами, шукаючи місце злочину. Місце, де колись було вбито молоду дівчину.

Того вечора, коли загинула Сірі, Арона бачила недавно одружена пара. Молодята гуляли островом. Арон вигулькнув з-поміж дерев невеликого гайочка. Обидва свідки стверджували, що його поведінка видалася їм дивною. Він ніби боявся, що хтось його побачить, розповідали вони, озирався навколо, був сторожкий, а, помітивши їх, знову пірнув у лісок і зник з очей. Тіло Сірі знайшли по інший бік лісочка. На думку судмедекспертів, настання смерті збігалося у часі з появою Арона на узліссі.

Майже заросла камениста стежина звертала ліворуч. Я зупинився в нерішучості, знову звірився за картою. Коли підвів очі, переді мною стояв якийсь чоловік. Мабуть, тихо ступав, бо я не почув його кроків.

— Заблукали? — запитав він. — То не біда. На нашому острові не так вже й багато доріг.

То був той старий чоловік, якого я зустрів у крамниці минулого дня. Одягнений у той же зелений комбінезон і високі коричневі рибацькі чоботи. На голові мав червону кепку з рекламою якоїсь тракторної фірми. Я похитав головою, усміхнувся, згорнув карту й поклав її до кишені.

— Та ні. Просто намагаюся зорієнтуватися на місцевості.

— Ця дорога веде на північ, — пояснив старий, показуючи рукою. — Море — у західному керунку. А більше й знати не конче, — він простягнув мені руку. — Пер Твейт.

— Мікаель Бренне.

— Що ви тут робите, Бренне?

— Гуляю, дихаю свіжим повітрям, — відповів я. — Мешкаю в пансіонаті над ресторанчиком.

Перш ніж дідок розтулив рота ще щось запитати, я попрощався і звернув на бічну стежину. Глянувши через плече, побачив, як той стоїть і дивиться мені вслід.

Я скоро збагнув, що йду правильним слідом. За десять хвилин дістався лісочка, який мав би бути саме тим лісочком. Увійшов поміж кривулясті сосни. Не так легко було продиратися у цьому лісі, я перелазив через корінняччя і струхлявіле гілля, шпортався на купинах, провалювався ногами в булькотливу твань. Добре, що взув гумові чоботи. Дерева росли так густо, що важко було орієнтуватися. Та й ліс виявився більшим, ніж я очікував. Я спинився, засумнівавшись, чи не збився з напрямку. Десь у чагарнику позад мене щось зашурхотіло. Хруснула гілка. Я завмер,