Коло смерті - Кріс Тведт

Позначена на карті будівля виявилася насправді маленькою халабудою, можливо колись її використовували для зберігання реманенту. Дві стіни з сірого каменю збереглися, решта завалилася і громадилася купою зогнилих дощок та порослого мохом шиферу. Позаду розвалин тягнулася уздовж лісу низька кам'яна стіна. У закутку між халабудою та стіною і померла Сірі.

Я глянув на світлину, яку прихопив з собою. Дівчина лежала на землі, наполовину на боці, сукенка задерта вище стегон. Світле волосся закривало її обличчя, однак не ховало плям крові, від яких дівчина здавалася брудною і вимазаною багнюкою. Біля її голови лежав округлий, з нерівними краями камінь, ледь більший за кулак. Камінь теж був заюшений кров'ю.

Там, де вона колись лежала, буяли хащі малини з сумно обвислими, зів'ялими листочками. З землі, вкритої колись соковитою, зеленою травою, їжачилися тепер пучками тверді, пожовклі стебла бур'яну. Не знаю, чого очікував, але я не відчув жодних вібрацій, посланих з минулого, не вловив відголосу трагедії, що розігралася тут колись давно. Це місце німувало.

Замість повернути назад, я пішов краєм лісу далі. За якийсь час вийшов на вузьку ґрунтову дорогу, яка, сподівався, мала допровадити мене до села. Знявся вітер. Від пронизливого західного вітрюгана мною трусило, аж зуби цокотіли; щоб зігрітися, я пришвидшив крок. Вітер приніс з собою запах дощу.

Білий маленький будиночок з ґратчастими вікнами самотньо бовванів посеред сіро-брунатної пустелі. На противагу більшості садиб на Вестьой, за зеленим парканцем не виднілося ні декоративних кущів, ні грядок, ані садових меблів, лише пожухла трава і випрана білизна на розпірці лопотіла на вітрі, що набирав потуги. Коли я проходив повз хвіртку, хтось гукнув мене на ім'я. Я озирнувся і побачив у вікні голову Франка.

Франкова кухня була маленька, але чиста й охайна. На робочому столі стояв вимитий посуд: дві тарілки, дві склянки, каструля і кавова філіжанка. Перед вікном — невеликий, жовтий пластмасовий столик — були колись такі в часи мого дитинства — і два кухонні стільці з дерматиновою обшивкою. Я з насолодою грів долоні горнятком з гарячою кавою. Крізь прочинені двері з вітальні линули тихі звуки кантрі.

— Гарно вчора посиділи, дякую за товариство, — мовив Франк. — Ви гуляли островом?

— Так, але знявся вітер і в повітрі запахло дощем.

— Так і є, невдовзі піде дощ.

Франк звично скрутив цигарку, припалив сірником і глибоко затягнувся. Видихнув у стелю блакитну хмарку диму.

— Куриво колись запровадить мене на той світ, але кинути не можу. Пробував уже не раз. Вам не заважає?

Я похитав головою.

— То й добре, — він знову затягнувся, а тоді гостро глянув на мене. — Ви тут через оту давню справу з убивством, хіба ні?

— З чого ви взяли?

— Адвокат у звичайному відрядженні на острові відвідав би клієнта, поговорив з ним та й поїхав собі. Не так як ви, тиняєтеся лісами. До того ж, надійшли ви з північного боку, — Франк кивнув великим пальцем на вікно. — Там лише дві садиби. З однієї люди виїхали, а мешканці іншої, як мені випадково стало відомо, саме тепер відпочивають на Канарах, тож не клієнта там провідували, — знову затяжка. — Гадаю, ходили на місце злочину. Туди, де вбили Сірі.

Я приголомшено мовчав, не знав, що й сказати.

— Я маю рацію, Мікаелю? — у голосі Франка почулися нотки нетерплячості.

Я зітхнув.

— Маєте…

— Але з якого дива? Чим могла зацікавити давня справа? — раптом я побачив здогад у його очах. — Арон! Та це ж, чорт візьми, Арон хоче перегляду справи! Так?

Я кивнув.

Франк відхилився на спинку стільця. Потер зарослі щетиною щоки, аж зашкребтало під долонею.

— І це вас не надто тішить? — запитав я.

— Не надто… Анітрохи не тішить! Ви не уявляєте, та й ніхто непосвячений, мабуть, не може собі уявити, як той випадок вразив місцевих мешканців, яке це потрясіння було для нас. Ми тут живемо тісною громадою, усі знаються між собою, усі пов'язані тими чи тими узами. Я був убитий горем, коли вона загинула, я бачив, що зробила її смерть з рештою родини, з моєю тіткою та дядьком. Вони так і не зуміли оклигати після вбивства. Мій дядько просто… станув на очах. Він живе, але від нього колишнього майже нічого не зосталося.

— Ви знаєте Арона?

— Звичайно, знаю. Радше знав. Він тут ніколи не з'являється.

— Ніколи? Навіть для того, щоб купити харчів чи зайти на пошту? — я був здивований.

— Ні. Жодного разу не бачив його після звільнення. Знає, що не варто сюди потикатися, — Франк схилився на стіл, жестикулюючи цигаркою. — Той чоловік винен, Мікаелю. Я добре його знав, кажу ж. Він на кілька років молодший за мене, але ми разом зростали. У нього не все гаразд з головою. Зовсім не гаразд…

— Звідки така певність? — поцікавився я.