Коло смерті - Кріс Тведт

той же час… глянь на це село, — Сюнне підступила ближче й торкнулася карти. — Крихітне поселення, густо скупчені будиночки, один попри один, на березі вузької бухти. І на тобі маєш — два вбивства! Не одна, а двоє молодих дівчат, мертві. Як часто трапляються такі злочини в забутих Богом і людьми крихітних поселеннях у цій країні? — вона похитала головою. — Уявляєш, яке сум'яття панувало там у ті дні? Який страх і тривогу мали посіяти два вбивства? Та то був, мабуть, справжній колективний психоз, Мікаелю! Вони ж добре знаються між собою. Багатьох, напевно, єднають родинні узи. Мабуть, більшість мешканців ледь не про всіх усе знали. Як легко було, судячи з твоїх слів, тицьнути пальцем на відлюдника, на того, хто вирізнявся з-поміж них, на Арона. Скласти на нього вину, щоб маленька громада змогла позбутися свого тягаря і жити далі.

— Так, аж надто легко, — погодився я. — Оце мене й лякає.

— То що тобі вдалося з'ясувати? Є над чим працювати далі? Які висновки?

Я знизав плечима.

— Уся робота псові під хвіст…

— Перебільшуєш, Мікаелю! У такий спосіб ти непогано відтворив картину подій чвертьстолітньої давнини.

— Так воно, так, але я не знайшов жодного, хай навіть непрямого доказу, що Арон не вбивав. Немає жодних фактів, які б заперечували його вину. Його бачили… то тут… то там… до і після убивства Сірі.

— А інше убивство?

— Перше, фактично. Убивство Анни. Арон сам каже, що був у морі, на човні. Звісно, він часто виходив у море, всюди мав розставлені верші, продавав зловлених крабів і раків, але ніхто його не бачив.

Я тицьнув пальцем в одну точку.

— Ось тут він тримав човна. Тут його бачила за кілька годин до вбивства одна літня жінка, а ще є свідчення школяра, який начебто бачив, як Арон веслував до північного мису острова, що підтверджує слова самого Арона, але хлопчина не був певний, коли саме це було. Тому свідчення малого не взяли до уваги. Зате свідок, який заслуговує на довіру, бачив Арона поблизу місця злочину саме на час убивства Анни.

Сюнне кивнула.

— Непогано, Мікаелю. А ніхто й не казав, що буде легко. До того ж, найвірогідніше Арон таки є вбивцею. Помилково засуджені за важкі злочини, на щастя, рідко трапляються. Невже ти, справді, сподівався, що, попрацювавши кілька днів, намалювавши кілька рисок, розплутаєш справу?

— Ні… Звісно, ні. Я лише сподівався знайти, за що зачепитися. Якусь розбіжність, два суперечливі свідчення… Щось таке. Але не знайшов.

— Отже, ти здаєшся?

Я зітхнув.

— Ні, Сюнне, я не здамся. Якщо я зробив уже так багато, то й решту дороблю. Але не маю великої певності в успіху…

Під кінець робочого дня я впорався із завданням. Трохи боліла голова. У животі бурчало. Мені сяйнуло, я ж забув пообідати. Таке часто траплялося зі мною останнім часом. Я сів у крісло й помилувався кінцевим продуктом багатоденної важкої роботи.

Аркуші на стіні нагадували мені одну картинку з дитячої книжки розмальовок: на сторінці — розсип цифр, завдання полягало в тому, щоб сполучити їх між собою лініями в наростаючій послідовності, аж поки постане зображення. Пригадую, як захопливо було в дитинстві вгадувати, що ж за картинка вималюється, і тріумф, коли з-під олівця з'являлися обриси слона чи автомобіля. Яка то була сатисфакція створювати щось цілісне з хаосу! Та не у випадку моєї карти. З-поміж хаосу різноколірних рисок не проступав прихований сенс, не вимальовувалися жодні пізнавані обриси. То були лінії на аркуші паперу і нічого більше. Якщо вони й ілюстрували щось, то хіба моє нинішнє життя. Клубок сплутаних нитей. Хаос.

Нараз ніби щось підломилося в мені, десь глибоко всередині. Ніби якір зірвався з припони, і корабель поволі понесло в море, або ж двері різко розчахнулися у темну кімнату. Не пам'ятав, як сіпнувся, як зірвався з крісла, як кинувся здирати зі стіни ті осоружні аркуші. Потім згорнув з полиці всі книжки, підбирав їх з підлоги й щосили жбурляв у стіни, у письмовий стіл, аж тріски з дерев'яних панелей летіли. Краєм ока побачив, як прочинилися двері, перед очима майнуло перелякане обличчя пані Сьоренсен, двері знову захряснулися. Я ревів і жбурляв у стіни все, що під руку потрапляло.

А тоді вгамувався, так само несподівано, як зірвався. Крісло перевернулося. Я підняв його й знову сів до столу. Обвів поглядом безлад навколо себе. Посидів так кілька хвилин, поклавши голову на руки. Я почувався випотрошеним і майже невагомим.

— Усе гаразд, пані Сьоренсен, — почувся голос Сюнне. — Нічого страшного. Просто забагато всього звалилось на нього останнім часом. Я про все подбаю. Можете спокійно йти додому. Жодної катастрофи не сталося…

— Вибач, — пробурмотів я.

— Не переймайся, Мікаелю. Я мала щось таке передбачити й запобігти цьому. Ти жив під несамовитим тиском. Загата мусила прорватися, рано чи пізно…

— Та чим би ти зарадила, окрім того, що вже зробила для мене і за що я тобі вдячний?

— Не знаю… Розпитала б до пуття, як воно тобі… Спровадила б до психолога… Та будь-що!

— Не хочу до