Привид із Валової - Андрій Анатолійович Кокотюха
Поки той усередині про щось утаємничено бесідував із Цезарем, пузатим кельнером, Кошовий умостився в дальньому кутку, аби не привертати без потреби зайвої уваги тутешніх завсідників — батярів та повій. Хоча, скинувши пальто й роздивившись його вже при світлі, зрозумів: зараз навряд чи привабить продавчинь дешевих любощів.
Утрачений в бійці капелюх — півбіди. Верхній одяг, як виявилося, таки зіпсували, причому — не знати коли, але точно — зовсім безнадійно. Лівий рукав розпанаханий чимось гострим, ззаду рваний поріз перетинав пальто навскоси, й лишалося хіба тішитися з якості матеріалу: могли ж наскрізь пробити, серйозно поранивши. Ремонту це зовсім ще нове пальто не підлягало. У кращому разі — віддати задурно тим-таки жебракам із Ринку. Та після сьогоднішньої пригоди Кошовому кортіло взяти важкого дрючка й розігнати всю підлу злидарську братію просто так, аби спустити пару. Нехай бояться.
До всього черевики, завжди старанно наваксовані, зараз вкрилися шаром багнюки. Такий же вигляд мали холоші штанів, загиджені мало не до колін. Коли встиг отак обробитися, Клим не помітив. Звісно, «Під вошею» бували різні типи, тут до всякого звикли. Проте він зараз сам до себе відчував відразу, тут же згадавши оте батькове чухно. Коли так, то й гонорова личаківська публіка глядітиме на поскубаного панка згори вниз.
Після цього всього закортіло горілки, й Шацький ніби вловив бажання на відстані — кельнер приніс дві порції «бачерувки»{23} й кухоль пива. Клим узяв чарку, заохочуючи Йозефа, але той мотнув головою, міцно стиснувши при цьому губи. Знизавши плечима, Кошовий перехилив першу, потому, ледь перевівши подих, другу, лиш тоді видихнув, присів, запив пивом. А коли закурив, почав поволі заспокоюватися.
Нічого не питав, так і сидів мовчки навпроти Шацького, доки за півгодини біля їхнього столика де не взявся Єжи Тима, за ним — знову кельнер Цезар, тепер уже з чверткою «бачерувки» в карафці з синього скла. Привіталися скупо, без надмірних проявів радості від раптової, несподіваної та приємної зустрічі. Випили, закурили, і аж тоді Тима запитав, що сталося.
— Так чим же я вас розчарував? — повторив Клим, не дочекавшись відповіді одразу.
— Повелися на нікчемну фаску{24}. Послухали довбака з Ринку, нічо не перевірили, відразу самі полізли в пекло. Аби вас там замружили{25}? Та вас — хай. Пана Шацького з собою взяли, а його б замружили? Лишилися б діти сиротами. Хіба не знали, куди пхаєте писок? Мали б розвідати наперед. Згодні, шо ідійот?
— Не маю сил сперечатися. Чому двічі, можете пояснити?
— Чого ж, легко. Пішли до Зенека за порадою. Бо той малий батяр, видите, ніби вам щось винен. Хай так, винен. Тільки ж нічого й ніколи той Зенек для вас вирішити не годен. Якщо була проблема, пане Кошовий, тим більше — з такою публікою, як наші львівські злидні, мусили відразу йти до мене. Добре, шо пан Шацький здогадався. Хай пізно, але так ліпше, ніж ніколи.
— Не думав, що треба з таким вас турбувати, пане Тимо.
— А коли не думали — тому ідійот у третій раз!
Він налив ще по чарці, ігноруючи Шацького, хоч той і не претендував. Далі мовчав, шморгав носом і відмахувався від цигаркового диму. Аж тепер Кошовий помітив: із появою Тими місцева публіка принишкла. Розмови точилися далі, життя «Під вошею» не завмерло, але зазвичай гамірні завсідники вирішили поки говорити тихо, не привертаючи додаткової уваги поважного пана.
— Тепер чому? — втомлено спитав Клим.
— Бо не думали! — Долоня Тими легенько стукнула об край столу. — Хіба не ясно? Мене зовсім не обходить, для чого вам знадобився бруднйй жебрак, якийсь Рибка Павло. Знати його не знаю, бо не мушу знати всі львівські гнидники. В них є свої старші, мають власні, як кажуть, табелі про ранги. Та для мене, тим більше — для пана Сілезького й інших наших — то все не варта уваги босота. Але Фертик — особа відома. Зазначу, — він знову наповнив чарки, — сумно відома. З вашою освітою, розумом, загалом — репутацією могли б добре подумати, а вже потім говорити з таким про щось. Не знаєте, що думати, — прошу дуже, приходьте сюди чи просіть того ж Зенека, най би звів нас тут удвох. Ви б розказали ось так, як тепер. А я 6 уже розкинув мізками, чим та як ліпше допомогти.
— Вважайте, я визнав свої помилки. Зробив висновки. Покаявся. Ось ми сидимо, п’ємо горілку. Зараз пізно щось зробити для мене?
Шацький вкотре шморгнув. Тима зиркнув на нього, скривився.
— Пане Шацький, є рецепт від нежитю. Дуже простий. Тут, «Під вошею», його лікують лютою горілкою. Перваком. Пан Цезар вам організує. Хочете?
— Боже збав! — перелякано замахав той руками. — Я вам вірю, пане Тимо, що нежить вилікується. Але ж як я такий повернуся додому? Моя Естер звична до нежитю, а не до горілчаного запаху. І потім, я ж на ранок не зможу працювати, мій організм погано приймає міцні напої у такій кількості.
— Тоді не чмихайте! — гримнув Тима, знову переключившися на Кошового. — Можете сказати, для чого вам раптом знадобився той Рибка Павло? Ще й так припекло, що послухали першого-ліпшого пройдисвіта та попхалися на свою голову «Під градус»?
— На жаль, — твердо відповів Клим. — Може, згодом. Іншим разом. Не моя таємниця.
— Гаразд, — легко погодився Тима. — Це мені подобається. Ви готові берегти чужі таємниці. І це значить, шо коли у нас із вами будуть спільні секрети, так само не плескатимете язиком на всі боки.
— Ми, здається, вже маємо один такий секрет.
— То дрібниця, — відмахнувся Тима. — Подумаєш, шукали разом живого злодія на Клепарові, а знайшли мертвого. Ані ви, ані я, ані панове Шацький та Сілезький до того не причетні. Хоч увага поліції до нас була б тоді зайвою. Але не так критично, як здається. Особливо тепер, коли то вже давноминула й забута історія. Так до чого це я, — він розлив по чарках решту горілки, і Клим спіймав себе на тому, що випите зовсім його не бере, даються взнаки нерви від пережитого. — Знайти для вас Рибку Павла набагато простіше, ніж ви собі уявляєте. Тільки я хочу зрозуміти, яка користь від того буде особисто мені. Чи, навпаки, в
