Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— Не розумію…

— Вас обманювали коли-небудь чоловіки? — трохи дратуючись через мою дурість, поцікавилася режисерка.

— Ні. Тільки жінки, — розгублено відповіла я, потім поквапливо виправила себе, — ні, не в тому сенсі. Обманювали в справах, а не в коханні. Хоча, — щоб уникнути розвитку конфлікту, я вирішила прийняти пояснення режисерки, — я розумію. Скаржилася за звичкою. А ви самі з Артуром не розмовляли?

— Виходить, що ні, — режисерка підозріливо скосила око на стійку бару.

— З чого це виходить? — не зрозуміла я.

— Із себе виходить! Тобто, я виходжу з берегів від думки, що не змогла поговорити з Артуром. Втім, міліція вже розпитувала його, він дійсно нічого не знає. Хто б міг подумати, що він поїде в це дурнувате відрядження? Знайшов коли їхати в Ялту! Нема того, щоб улітку…

Негарні здогади закрутилися в моїх мізках.

— Я так розумію, ви прийшли сюди, щоб поговорити з Артуром? — обережно сформулювала їх я.

— Ви часом не провидиця? — знову змахнула бровами Зінаїда Максимівна.

— Не надто, — зніяковіла я. — Зрідка виникають правильні передчуття й пророчі сни. Не більше.

— ЗАГАЛОМ, сюди я прийшла, щоб відловити Артура. Він працював у цьому кафе. Власне, звідки я знаю про існування водного ресторану? Від Алли, яка приходила сюди до Артура.

«Невже суть справи зводиться до звичайних мук ревнощів і втеч від переслідування суперниць… У цій ситуації залишається молитися, щоб Алла не зробила непоправного. Лариса ж звичайна дівчина, звикла до батьківського піклування, може не зуміти постояти за себе… Тільки до чого тут Ксенія? Навіщо вона погрожувала мені? Потрібно все вивідати».

— Ще одне запитання, Зінаїдо Максимівно, — медяним голосочком прощебетала я, побоюючись нових сплесків емоцій. — Скажіть, чому стосунки між Аллою і Ларисою були такі напружені?

— Від природи, — не замислюючись, відповіла вона. — Вроджений антагонізм. Дівчатка належать до різних соціальних, психологічних і всіх інших груп. Ці особи породжені, щоб ворогувати одна з одною…

— Я думала, люди народжуються, щоб жити на світі, — замислено пробурмотіла я.

— А як би тоді людство підтримувало боєздатну форму для виживання у разі нападу ззовні? — щиро здивувалася з моєї наївності Зінаїда Максимівна. — Ні. Всередині кожного виду мусять існувати вороже налаштовані особини. Таким чином вид завжди буде натренований і готовий до боротьби з іншими видами.

Я не знайшла, що відповісти, хоча не цілком розуміла, навіщо видам взагалі воювати між собою. Якби запитала, режисерка, напевне, заявила б, що це необхідно для підтримання в бойовій формі всієї сукупності видів, аби та була готова битися з іншою такою самою сукупністю. Виходило, що все впирається в якісь війни. Мені ця теорія не подобалася, але сперечатися зараз, тим більше, з режисеркою, котра енергетично пригнічувала все на своєму шляху, не хотілося.

— Спочатку, звичайно, дівчатка намагалися підтримувати нормальні стосунки. Не сказати, щоб дружили… Алла взагалі ні з ким, крім мене, звісно, не дружила, — цю фразу режисерка промовила не без гордості. Схоже було на те, що Зінаїда Максимівна й справді була дуже прихильна до вихованки своєї матері. — Але потім природа взяла гору й Алла з Ларисою стали відверто висловлювати свою взаємну ворожість.

— Дякую, — не відриваючись від свого записника, промовила я. — Щодо конфіденційності нашої розмови можете не турбуватися.

— Можу й не буду, — кивнула Зінаїда Максимівна.

— А зараз, пробачте, мені потрібно дещо уточнити, — чемно розпрощалась я.

Тигра помітила, що я відпливаю, і пригнала своє сидіння разом із паном Масиком до мене та пересіла на звичне місце.

— Скажи, а ти сюди як потрапила? — замислено поцікавилась я, щосили крутячи педалі.

— Просто, — знизала плечима Тигра. — За Зінаїдоччиним Масиком. Бачила, як його машина сюди їде, і прилаштувалася в хвіст. Мені з ними цікаво. Вони мене люблять, — після цього, майже без переходу, Тигра глибоко зітхнула й на одному подиху випалила: — Адже ми з Масиком чули всю розмову. Як могла Зінаїдочка приховувати від тебе ТАКІ речі!

У очах Тигри, круглих від чесності, проглядав невдаваний жах. Акцентоване «ТАКІ» виказало її з головою.

— Марно силкуєшся повторити мій подвиг. Наслідувати Георгія можу тільки я. Знаю, коли це може спрацювати. Я не піддамся на твою провокацію.

— Шкода, — щиро засмутилася Тигра. — Я думала, ти повіриш, що я й так усе знаю, і втаємничиш мене в подробиці. Може, все-таки розкажеш?

— Я дала слово, — відмовилась я і накинулася на на Шумилова, вже добряче стомленого від Жарикових розпитувань. — Як звали того хлопця?!

— Якого? — не зрозумів видавець.

— Того, що упадав за Ларисою. Того, що поїхав у Ялту. Того, що показав вам це кафе…

— Господи, чим він уже встиг так дошкулити тобі? Його й у місті навіть нема, — гмикнув Жорик, натякаючи на зайву емоційність мого тону. Георгій завжди намагався привчити мене до стриманості в процесі опитування клієнта.

— Того хлопця звали Артуром, — спокійно відповів видавець.

— Як шкода, — тільки й змогла вимовити я. — Сподівалася, що все набагато романтичніше.

Отже, в Алли з Ларисою виявився спільний кавалер. Причому, кавалер цей поїхав у відрядження одночасно зі зникненням першої акторки. Друга, видно, поїхала слідом за Ларисою і Артуром.

Одержима ревнощами і помстою Алла могла накоїти жахливих неприємностей. Необхідно було терміново щось почати.

«А ось якби ми жили у Швеції, такий трикутник не викликав би анінайменших підозр і невдоволень. І тоді б ми взагалі не змогли розгадати таємницю зникнення акторок. Здається, я стаю патріоткою». Таке ні сіло ні впало промайнуло в думках, перш ніж ними заволоділо завдання зв’язного переказу Георгію всього, про що я дізналася.

Вранці мене збудило відчуття, що Георгія немає вдома. Ще не розплющуючи очей, я ретельно обмацала