Худий - Дешіл Хеммет

— Та, можливо, він цього не знав. Може, він вирішив, що поліція просто блефує. Адже вони часто до цього вдаються, правда? Він міг також подумати, що коли дискредитує її, то їй вже не повірять, якщо…

— Саме так, — підхопила Мімі. — Так він і зробив, Ніку.

— Ти, проте, не вважаєш, що це він убив, — закинув я Гілберту.

— Так, не вважаю, але хотів би знати, чому ви дійшли такої думки, розумієте, ваш хід міркувань.

— А я б хотів узнати твої міркування.

Він почервонів і сором'язливо посміхнувся.

— Ну я… то зовсім інше.

— Він знає, хто її вбив, — проказала Дороті у дверях.

Вона була одягнена і дивилась просто мені у вічі, наче боячись зустрічатися поглядом з іншими. Бліда з обличчя, вона стояла, напружившись на весь свій маленький зріст.

Нора розплющила очі, сперлася на лікоть і сонно спитала:

— Що таке?

Ніхто їй не відповів.

— Послухай, Дороті, — озвалася Мімі, — позбав нас від своїх блазеньських сцен!

— Ти ще мене відлупцюєш, коли вони підуть, — проказала Дороті. — Я знаю. — Вона так само не зводила з мене очей.

Мімі удала, ніби не розуміє доччиних слів.

— Що він знає? Хто її вбив? — спитав я.

— Ти ставиш себе в дурне становище, Доррі, — зауважив Гілберт, — ти…

— Не чіпай її, — урвав я його. — Хай скаже, що хотіла. Хто її вбив, Дороті?

Вона зиркнула на брата, опустила очі й похнюпилась. Уп'явшись у підлогу, нерозбірливо пробубоніла:

— Не знаю. Це йому відомо. — Вона знову подивилась на мене і затремтіла. — Хіба ви не бачите, як я боюсь? — виснула вона. — Я боюсь їх! Мені страшно, заберіть мене звідси, і я вам усе розповім!

Мімі зареготала:

— Ти цього бажав. От і маєш.

Червоний як рак Гілберт пробурмотів:

— Що за дурниці!

— Не хвилюйся, — запевнив я Дороті, — я тебе заберу, але хотів би почути правду зараз, коли ми всі тут разом.

Дороті похитала головою.

— Я боюся!

— Тобі не слід так її розпещувати, Ніку, — зауважила Мімі. — Їй же буде гірше. Вона…

— А ти якої думки? — звернувся я до Нори.

Вона встала на ноги, рожева й вродлива, як завжди після сну, і потяглася, не піднімаючи рук. Кволо усміхнувшись до мене, Нора промовила:

— Поїхали додому! Мені не подобаються ці люди. Дороті, одягайся, і ходімо!

— Іди спати, Дороті! — наказала дочці Мімі.

Дороті притулила пучки лівої руки до губ і прошепотіла:

— Не дайте їй мене скатувати, Ніку!

Я спостерігав за Мімі, яка безтурботно всміхалась, але нервово роздувала ніздрі, що я аж чув її сопіння. Нора підступила до Дороті:

— Ходімо, вимиємо твоє личко і…

Мімі по-звірячому прогарчала, набичила шию і хитнулась на носаках.

Нора загородила Дороті від неї. Я вчепився Мімі у плече, щойно вона посунула вперед, обхопив її ззаду за талію і відірвав од підлоги. Вона заверещала, стала відбиватися від мене кулаками, а її гострі високі підбори боляче впиналися мені в гомілки.

Нора виштовхала Дороті з кімнати й стала у дверях, спостерігаючи за нами. Обличчя в неї напружилось. Лише це я побачив виразно, все інше розпливлося перед очима. Невмілі й слабкі удари по спині і плечах змусили мене обернутися, і я помітив, що то Гілберт колошматить мене ззаду — я навмання відштовхнув його геть.

— Відчепись! А то ще випадково тебе пораню, Гілберте! — Я відтягнув Мімі до дивана, всадовив, сам сів їй на коліна, міцно стискаючи зап'ястки в руках. Гілберт знову накинувся на мене. Я спробував його копнути в колінну чашечку, проте влучив нижче. Він скоцюрбився і поточився. Я ще раз копнув його ногою, промахнувся і кинув:

— Ми з тобою поборемось пізніше. Дай води!

Обличчя Мімі налилося кров'ю, невидючі очі аж вилізли з орбіт. Крізь міцно зчеплені зуби з шипінням булькала слина, почервоніла шия — все її тіло було як клубок здутих в'язів і вен, що, здавалося, от-от луснуть. Її зап'ястки спітніли в моїх руках, і мені було важко їх утримувати.

Я з полегшенням помітив поруч Нору зі склянкою води.

— Побризкай їй в обличчя! — наказав я.

Нора хлюпнула воду. Мімі розтулила зуби, глибоко зітхнула і заплющила очі. Різко посмикала головою, проте її тіло було вже не таке напружене.

— Ще раз! — попросив я.

Після другої склянки Мімі заперечливо мугикнула і обм'якла. Вона лежала спокійно, розслаблено, хапаючи ротом повітря.

Я відпустив її зап'ястки й підвівся. Гілберт, стоячи на одній нозі, сперся на стіл і розтирав забиту мною гомілку. Дороті, бліда, з широко розплющеними очима, уклякла у дверях, не знаючи, чи їй зайти, чи втекти й сховатися. Нора, яка стояла з порожньою склянкою біля мене, спитала:

— Гадаєш, з нею все гаразд?

— Впевнений у цьому.

Невдовзі Мімі розплющила очі й заблимала, струшуючи краплі з повік. Я вклав їй у руку носовичок. Вона витерла обличчя, глибоко з тремтінням зітхнула і сіла на дивані. Все ще моргаючи, роззирнулась по кімнаті. Побачивши мене, кволо всміхнулась дещо винувато, але без тіні каяття. Торкнувшись голови тремтливою рукою, зауважила:

— Як завжди, я втратила свідомість.

— Одного разу, — попередив я, — ти викинеш цей свій коник і вже не отямишся більше.

Вона подивилась повз мене на сина.

— Гіле! Що з тобою?

Хлопець швидко прибрав руку і став на обидві ноги.

— Я — Теє… нічого, — почав затинатися він. — Зі мною все гаразд. — Він пригладив волосся і поправив краватку.

Мімі розреготалась.

— Ой, Гіле, невже ти справді намагався мене захистити? Від кого — від Ніка? Вона аж зайшлась реготом. — Дуже мило з твого боку, але вкрай безглуздо. Та це ж чудовисько, Гіле! Ніхто по може… — Вона затулила моїм носовичком рота і стала розхитуватись.

Я скосив очі на Нору. Губи міцно стулені, очі почорніли від люті. Я торкнувся її руки.

— Гайда! Налий матері віскі, Гілберте. За хвилину вона прийде в себе.

Дороті з капелюхом і пальтом у руках рушила навшпиньках по вхідних дверей. Ми з Норою розшукали свої пальта й капелюхи і пішли услід за дівчиною, залишивши Мімі реготати в носовичок на дивані.

По дорозі до «Номенді» ніхто з нас трьох не озвався і словом у таксі. Нора сиділа замислена, у Дороті ще не минув переляк, а я був геть зморений — цілий день на ногах.

Додому ми приїхали близько п'ятої ранку. Нас бурхливо зустріла Аста. Я опустився на підлогу, бавлячись із собакою, поки Нора пішла на кухню приготувати каву.