Худий - Дешіл Хеммет

До вітальні, позіхаючи, зайшла Дороті в аж надто задовгих для неї Нориних нічній сорочці й халаті.

— Ой! — зойкнула вона, помітивши Маколея, але відразу його впізнала. — Здрастуйте, містере Маколей! Я й не знала, що ви тут. Маєте новини про батька?

Маколей подивився на мене. Я похитав головою.

— Поки що ні, — відповів він, — та, можливо, сьогодні про щось дізнаємось.

— А от Дороті дещо стало відомо з чужих слів, — зазначив я. — Розкажи Маколею про Гілберта.

— Ви хотіли сказати — про… мого батька? — спитала вона, завагавшись і втупившись у підлогу.

— Та ні, сонечко, — заперечив я.

Вона спалахнула і з докором глипнула на мене. Тоді скоромовкою виклала Маколею:

— Гіл учора бачив батька, і той сказав йому, хто вбив міс Вулф.

— Що таке?

Вона переконливо кивнула кілька разів. Маколей запитально подивився на мене.

— Цього насправді могло і не бути, — пояснив я. — Це зі Слів Гілберта.

— Розумію. Гадаєш, він?..

— Мабуть, з часів роздору ти не мав зв'язку з їхньою родиною? — спитав я.

— Ні.

— То не маєш досвіду. Вони всі, як на мене, схибнуті на сексі й тільки про це й думають. Стали вже…

— Ви, — люто крикнула Дороті, — бридкий! Я до вас з усією…

— Ти про що пащекуєш? — запитав я. — Дам тобі цього разу шанс — повірю, що Гіл справді все це казав. Але на більше від мене не сподівайся.

— То хто її вбив? — поцікавився Маколей.

— Не знаю. Гіл мені не сказав.

— Твій брат часто бачився з батьком?

— Як часто — не знаю. Він просто сказав, що бачився.

— А чи не казав він щось… гм… про такого собі Нунгейма?

— Ні. Нік вже питав мене про це. Гіл більше мені не сказав нічого.

Я перехопив погляд Нори й зробив їй знак. Вона підвелася і мовила:

— Ходімо до іншої кімнати, Дороті, хай ці розумники займуться своїми справами.

Дороті неохоче пішла за Норою.

— А вона обіцяє стати лялечкою, — зазначив Маколей. Він прочистив горлянку. — Сподіваюсь, твоя дружина не…

— Пусте. Нора своя людина. Ти почав переповідати розмову з Уайнентом.

— Він зателефонував відразу по тому, як пішла поліція, й сказав, що бачив оголошення в «Таймс», і цікавиться, чого я від нього хочу. Я повідомив, що ти не запалився бажанням перекласти на свої плечі його клопоти, й попередив, що взагалі не візьмешся за справу, доки з ним не перебалакаєш, тож ми домовились про зустріч. Потім він спитав, чи не бачився я з Мімі. Я відповів, що один чи два рази ми стрічалися після її повернення з Європи, а також я бачив їхню дочку. Тоді він сказав таке: «Якщо моя дружина попросить у вас грошей, дайте їй скільки забажає».

— Отакої! — здивувався я.

Маколей кивнув.

— Я був не менш вражений. Зажадав у нього пояснень, а він відказав, мовляв, повідомлення в ранкових газетах переконали його, що Мімі просто сентиментальна дурепа, а не злочинниця, і, на його думку, підтримує його «всім серцем». Коли я зрештою утямив його побажання, то повідомив йому, що Мімі передала поліції ножик і ланцюжок для годинника. Спробуй відгадати, що він на це відповів.

— Здаюся.

— Він трохи покахикав і помугикав — лише якусь хвильку, завваж, — а тоді незворушно так спитав: «Ідеться про ті ножик і ланцюжок на годиннику, що я його дав Джулії полагодити?

— Отетерів. І перш ніж спромігся на відповідь, він докинув: «А проте ми зможемо докладніше про це поговорити ввечері під час нашої зустрічі». Я спитав про місце і час зустрічі, а він відказав, що передзвонить, бо ще не знає, де буде на той час, Пообіцяв зателефонувати мені додому о десятій вечора. Раніше він був досить неквапливий, а зараз дуже поспішав і не мав часу відповісти на мої запитання — поклав трубку. Я відразу подзвонив тобі. Ну, то що тепер думаєш про його невинність?

— Те саме, що і раніше, — нешвидко відповів я. — Ти певен, що він о десятій подзвонить?

Маколей стенув плечима:

— Знаю не більше за тебе.

— В такому разі я б на твоєму місці не став турбувати поліцію, доки ми самі не схопимо нашого дикуна і не передамо в їхні руки. Ця твоя історія навряд чи викличе у поліцейських приплив ніжності, й навіть якщо вони не запроторять тебе відразу за грати, то вже влаштують радісне життя, коли Уайнент відбудеться туманними поясненнями.

— Знаю, але більше не можу носити тягар на серці.

— Кілька годин не грають ролі, — зауважив я. — У твоїй розмові з Уайнентом не вияснилось, чому він не прийшов на побачення у готель «Пласа»?

— Ні. Я не мав змоги його спитати. Що ж, якщо ти радиш зачекати, я так і зроблю, але…

— Так чи так, зачекаємо до вечора, коли він тобі подзвонить, якщо це станеться, а тоді вже вирішимо, чи кликати поліцію.

— Думаєш, не подзвонить?

— Не дуже впевнений, — погодився я. — Останнього разу він не з'явився на побачення з тобою і доволі охолов зустрічатися з нами, почувши, що Мімі передала поліції ланцюжок для годинника і ножик. Не відчуваю особливого оптимізму. Втім, побачимо. Мабуть, мені краще прийти до тебе о дев'ятій, як гадаєш?

— То приходь на обід.

— Не можу, але спробую прийти якомога раніше, на випадок, якщо він подзвонить завчасно. Хотілося б пришвидшити події. Ти де живеш?

Маколей назвав свою адресу — район Скарсдейл — і підвівся.

— Передавай вітання місіс Чарлз і подякуй її… О, до речі, сподіваюсь, ти не образився на мої слова про Гаррісона Квіна учора? Я нічого не мав на увазі, окрім того, що особисто не досяг успіху, скориставшись його порадами як біржевого маклера. Я зовсім не хотів натякнути, що він грав нечисто чи що не зможе принести грошей іншому клієнту.

— Я зрозумів, — заспокоїв я його і покликав Нору.

Вони з Маколеєм потисли одне одному руки, обмінялися ввічливими побажаннями, й він, поплескавши по дорозі Асту й попрохавши мене: «Приходь якомога раніше», вийшов геть.

— Хокей горить, — повідомив я, — якщо ти не знайдеш мені заміну.

— Багато я проґавила? — спитала Нора.

— Не дуже. — Я переказав їй слова Маколея. — Тільки не питай, що я про це думаю. Не знаю. Мені відомо, що Уайнент: псих, одначе він поводиться зовсім не як божевільний і не як убивця. Він наче веде якусь гру. А от яку — одному богу відомо.

— Мені здається, — зазначила дружина, — що він когось покриває.

— А чому ти не вважаєш його вбивцею?

Вона здивувалась.

— Бо ти сам так не