Худий - Дешіл Хеммет
Вони потисли руки одне одному.
— Нік сказав, щоб я замовила лише каву для вас, — вибачилась Нора, — може…
— Ні, дякую. Я щойно поснідав.
— То що там поліція? — поцікавився я.
Він завагався.
— Нора практично в курсі всіх моїх справ, — повідомив я. — Хіба що ти бажаєш сказати мені дещо таке…
— Ні, ні, нічого такого, — запевнив він. — Я… просто… турбуюсь за місіс Чарлз. Не хотів би її хвилювати.
— Тоді не переймайся. Вона хвилюється лише тоді, коли чогось не знає. То яка в поліції нова нитка?
— Зранку до мене завітав лейтенант Гілд, — проказав Маколей. — Спершу він показав мені обірваний ланцюжок для годинника з прикріпленим до нього ножиком, а тоді запитав, чи я бачив це десь раніше. Дійсно, я бачив: в Уайнента. Тож я сказав йому, що, здається, дещо схоже бачив в Уайнента. Тоді він спитав, чи не уявляю я, як це могло потрапити до інших рук, і з його балачок кругом і довкола я зрештою збагнув, що він натякає на тебе або Мімі. Я відповів, що будь-кому з вас Уайнент міг це подарувати, ви могли це поцупити в нього, роздобути в когось третього, хто поцупив чи знайшов це на вулиці, або ж вам могла передати людина, якій Уайнент подарував це. Існують, звичайно, й інші способи, в які ви могли це роздобути, сказав я Йому, одначе він збагнув, що я просто забиваю йому голову, і не схотів слухати далі.
У Нори на щоках проступили червоні плями, очі потемнішали:
— От дуролом!
— Так, так, — проказав я. — Мені, певно, слід було тебе попередити: це вчора вночі він ухопився за цю нитку. Гадаю, поштовх йому дала моя стара приятелька Мімі. Що ще він хотів рознюхати?
— Бажав дізнатися про… власне, ось як він спитав: «Як ви вважаєте, Чарлз із Джулією Вулф і досі підтримували зв'язок? Чи все в них давно скінчилось?»
— Відчувається рука Мімі, жодного сумніву, — зазначив я. — 1 що ти йому відповів?
— Сказав, що не знаю, чи й досі у вас був зв'язок, бо ніколи не чув, щоб він узагалі існував між вами, а ще нагадав, що ти довгий час не жив у Нью-Йорку.
— Справді? — поцікавилась у мене Нора.
— Не роби брехуна з Мака, — зауважив я їй. — Що ж Гілд на цс?
— Нічого. Спитав, чи, на мою думку, Йоргенсен знав про вас з Мімі, а коли я поцікавився, що мається на увазі, зауважив, щоб я не вдавав із себе дурника — це його слова, — і далі ми не стали продовжувати. Ще він розпитував про наші з тобою зустрічі — коли, де — з точністю до секунди.
— Ясно, — підсумував я. — В мене виявилось слабке алібі. Офіціант приніс сніданок. Ми побалакали про те, про се, поки він накрив на стіл і забрався геть.
— Тобі нема чого боятися, — заспокоїв мене Маколей. — Я приведу Уайнента в поліцію, — проказав він невпевнено і хрипко.
— Думаєш, він погодиться? — спитав я. — Я протилежної думки.
— Знаю, — відповів він просто. Тоді відкашлявся і мовив: — Один шанс із тисячі, що я помиляюся, хоч це і неможливо, але він божевільний, Чарлзе. Його треба покласти до лікарні.
— Можливо, в цьому є рація, — почав було я, — коли ти напевно знаєш…
— Знаю, — підхопив він. — Я зустрів його в той день, коли він її вбив, десь за півгодини після скоєного ним злочину, хоча тоді я ще нічого не знав, навіть про те, що її вбито. Я… так… тепер певен.
— Ти зустрівся з ним у конторі Германа?
— Що?
— Встановлено, що в той день ти був у конторі такого собі Германа на П'ятдесят сьомій стріт приблизно з третьої по четверту годину. Принаймні так мені повідомила поліція.
— Все вірно, — погодився він. — Тобто їхні дані правильні. Але насправді все сталося так: не знайшовши Уайнента в готелі «Пласа», після безуспішних дзвінків до своєї контори й до Джулії, я послав його к бісу і рушив до Германа. Це гірничий інженер, мій клієнт. Я саме склав торговельні контракти для нього, в які слід було внести незначні правки. Коли я досяг П'ятдесят сьомої стріт, то раптом відчув, що мене хтось переслідує — тобі ж бо відоме таке відчуття. Начебто ні в кого не було підстав мене пасти, одначе я адвокат і все може статися. Так чи так, я вирішив перевірити й з П'ятдесят сьомої стріт повернув на схід і дійшов до Медісон-авеню, так ні в чому не впевнившись. Лише відзначив якогось хворобливого на вигляд коротуна, який ніби ошивався і біля «Пласи», але… Мені спало на думку, що найкращий спосіб виявити стеження — це схопити таксі, тож так я і зробив, наказавши водієві їхати в східний бік. Напружений рух завадив мені помітити, чи коротун або хтось інший теж скористався таксі, щоб погнатися за мною, тому наказав водієві повернути на південь, у бік Третьої авеню, потім на схід — до П'ятдесят сьомої стріт, знову на південь — до Другої авеню, і в цей час переконався, що слідом за мною їде жовте таксі. Звісно, я не міг роздивитися, чи в ньому сидів саме той коротун, — відстань між нами була чимала. І от тоді, коли моє таксі зупинилося на перехресті на червоне світло, я побачив Уайнента. Він сидів у таксі, що рухалося в бік П'ятдесят сьомої стріт. Це, зрозуміло, мене не дуже здивувало: ми були за два квартали від будинку Джулії, і я подумав, що вона просто захотіла приховати перебування Уайнента в неї, коли я подзвонив, і що зараз він їде до готелю «Пласа». Він ніколи не був пунктуальним. Я попросив свого водія повернути на захід, але на Лексінгтон-авеню — ми їхали за півкварталу від Уайнента — його таксі повернуло на південь. Ця дорога не вела ні до «Пласи», ні навіть до моєї контори, тож я облишив Уайнента і переключив свою увагу знову на таксі-переслідувача, одначе більше його не помітив. По дорозі до Германа я постійно озирався, проте хвоста вже не було.
— О котрій годині ти побачив Уайнента? — спитав я.
— Десь у чверть чи двадцять хвилин на четверту. Без двадцяти чотири я приїхав до Германа, приблизно через двадцять — двадцять п'ять хвилин після зустрічі. Луїза Джекобс, секретарка Германа, з якою ви мене бачили вчора, сказала, що шеф цілий день сидить на засіданні, одначе за кілька хвилин має бути. Невдовзі він справді з'явився, ми владнали справу за десять — п'ятнадцять хвилин,
