Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук
Поганий виявився з неї оповідач. Та ще поймав сором перед чужою людиною, якій доводилося розповідати сокровенне, приховане від усіх.
Раніше Шепета і Дубовенко жили в Жмеринці в одному будинку, навчалися в одній школі і мріяли стати провідниками, як їх матері. Одначе розпочалася війна. Вона одразу зробила їх сиротами: в залізничному депо від бомбардування загинулибатьки, а десь на півдорозі до Одеси фашистські стерв'ятники спалили пасажирський поїзд, у якому їхали матері. Дівчатками опікувались сусіди і знайомі, а під час окупації переховували разом із своїми дітьми в підвалі зруйнованої школи. Але поліцаї натрапили на схованку чи хтось виказав, бо в квітні сорок четвертого вночі під'їхала плямиста тупоноса машина і з неї висипали жандарми з вівчарками, оточили школу й вивезли дівчат до табору. Невдовзі полонянками завантажили брудні вагоні, що стояли в тупику, й рихтувалися відправити до Німеччини. Але навальний наступ наших військ врятував їх від каторги.
Залізничне начальство, зглянувшись на виснажених сиріт, дало їм роботу на полустанку. На полях дозрівав здичавілий хліб, плесами росли соняшники і всілякі злаки, а на городі колишнього колійного обхідника серед бур'янів буяла картопля, зав'язувались колючі огірочки. Живність і пайок, чисте повітря, попри пережите горе, вилюднило дівчат. І коли проїздили ешелони, бійці весело гукали до них, сипали жартами.
Жовтень 1944 року випав сльотавим. У той день сіялась мжичка, а під вечір пустився холодний краплистий дощ, лопотів по зжовклому листі лісосмуги. Ганна наварила картоплі, присмачила її стертим у макітрі сім'ям із конопель і поставила каструлю в духовку. Сиділа біля вікна, чекала на повернення Тетяни. Вони чергувалися з обходом колії. Робота необтяжлива: підправити, де зсунулась, щебінку, змастити замки на стиках рейок, вижати бур'яни обабіч, підбілити стовпці.
Ганна куняла під музику дощу і не вгледіла під вікном Тетяниної постаті. Почула вже стукання підборами кирзаків по дошці. Куфайка на Шепеті лисніла, набравшись води, що скапувала з кінчиківпіл на підлогу. Вона обережно здійняла з голови мокрий мішок і, стоячи на порозі, викрутила його, стріпнула, подала Ганні. Дівчата поїли бараболі, випили чаю, настояного на вишневих гілках, і Тетяна вляглася спати. Скоро вона тихо засопіла, Ганну теж почало хилити на сон. Але в дев'ятнадцять тридцять проходив єдиний пасажирський поїзд, і дівчина, щоб не зморила дрімота, розкинула засмальцьовані карти: випадали якісь зустрічі в казенному домі, зміна місця проживання і далека дорога. Що дорога, не сумнівалась: завтра вирушала в обхід колії.
Посутеніло. Вона засвітила гасницю, і тоді за вікном ще дужче споночіло. Дослухалася, чи не гухне поїзд, залишаючи вокзал. У кімнаті монотонно поцокували ходики, і коли Ганна оглядалась на них, щоб запримітити, котра година, ледве добачала стрілки й цифри, звичайного костиля замість гирки. Поволі спливав час, губився в шелесті листя й шурхоті дощу, жебонів струмком за хатою. Розглядала королів, дам і валетів, напівстертих од ужитку, і подумки добирала до їх погрудь обличчя своїх знайомих. Гра її тішила, а надто, коли уявляла себе і Тетяну мальованими, пишнотілими жінками з чудернацькими високими зачісками, оголеними грудьми і плечима, зодягнутими у гаптовані сукні.
Захопилась, що ледь не проґавила поїзда: вибігла з хати, а він уже наближався трьома цятками вогнів. Ганна поколихала йому ліхтарем, їжачись від їдкої вогкості. Густа темінь, що звідусіль обсідала її, щомиті яснішала, і тишу будив перестук коліс. Відчуття самотності зникало, перекреслювалось золотим мереживом дощу, вихопленим яскравим промінням потяга з ночі. Ганну обдало теплом і сухою парою: через хвилю, поминувши її,поїзд зупинився чахкаючи. У вагонах деінде бовваніли пасажири. Аж десь у хвості ніби брязнула сходинка, і поїзд рушив. Вона з незрозумілим сумом дивилася на теплі червоні жаринки, що меншали віддаляючись.
І коли знову запала тиша й напосівся морок, почула кроки. До неї наближалась розпливчаста, неоковирна постать. Здогадалась, що то, мабуть, єдиний пасажир, який зійшов на полустанку. В пітьмі не розгледіла, який він: старий чи молодий, і по хрипкуватому голосі теж не визначила віку. Подорожній напівжартома попросився до хати переждати дощ. Він ступив у жовте кружальце проміння ліхтаря, і вона спершу побачила мокрі поли шинелі, речмішок, забрьохані хромові чоботи, в яких не здолати п'яти кілометрів розгрузлої грунтівки до села. В примарному світлі вимальовувалася широкоплеча, висока фігура військового в кашкеті. Од неї війнуло непередаваним духом солдатського вбрання та міцного тютюну, чомусь воно видалося їй незбагненно рідним: як батька чи тих бійців, що визволили їх із вагонів.
Ганна завела військового до нежилої кімнати, де крім лавки і стола з огарком свічки, не було ніяких меблів. Запалила її. Подорожній виявився офіцером із трьома зірочками на погонах, молодим. Він почепив шинелю на цвях, скинув кашкета — звільнив чорняве хвилясте волосся і доброзичливо посміхнувся дівчині. Вона подумала, що десь у Березівці його зачекались батьки і, може, дружина чи наречена, а він з’явиться до них, мов сніг серед літа, здоровий та неушкоджений. Знала, яке то велике щастя вихопитись із страшного виру війни хоч на день-два й посидіти в рідній хаті.
Він роззувся, залишившись у шкарпетках, і сидів поруч з Ганною, мирний та домашній, розпитував її про життя-буття, а потім розповів про себе, бої, своїхтоваришів. Ганна теж докидала слово, рада розмові й пойнята якимось незрозумілим почуттям до незнайомого чоловіка. А дощ не вщухав — ковзав по шибках пучками крапель. І вона, соромлячись та лякаючись, зловила себе на думці, що бажала протриматись негоді до ранку або щоб вона зовсім не припинялась. Їй було з Петром затишно і спокійно на серці, а під груди чомусь підступала невимовно хвилююча млость…
Потім Петро Карпань, ляснувши себе по лобі, розв’язав речмішок і виклав на стіл флягу, бляшанку консервів, кружку і буханець білого хліба. Господи, білого хліба! Ганна вперше в житті випила (не відмовилась, бо ж за повернення на рідну землю). Погляд Петра пом'якшав, полагіднішав, Чорні очі сповнилися ніжністю та ласкою. Ганна вже не боялася задивлятися у них, не здригалася, коли його пальці ненароком торкалися її рук.
Огарок свічки догорав — блимав тремтливий кволий вогник, а Ганна зовсім не зважала, що скоро він погасне і їх сповиє темрява. І коли востаннє мигнув язичок полум'я, затим щез, вона не рухались, щоб засвітити ліхтаря, принишкла, ніби вмерла, в якомусь дивному, тривожному
