Білий попіл - Ілларіон Павлюк

— А він був хороший?

— Балуваний! Не навчили його знати своє місце. Він любив Соломію так, ніби мав на це якесь право! Точнісінько такий, як і його батько!

— Тобто?

— Той теж кирпу дер не в міру. Гординя — ось їхній гріх! А ще ж інших вчив, як вірити треба!

— Хома?

— Батько його! Він же ж священиком був. Давно…

— То це він із дзвіниці впав? — здивувався я.

— Він, він. Чули вже? Так йому й треба! Тільки себе і мали за справжніх християн, а нас усіх — то як тільки не називали, прости Господи, і поганами, і сатани слугами…

— Це через вірування ваші?

— Це через пиху їхню надмірну! — обурено вигукнула стара. — Треба геть сліпим бути, щоб не бачити: Анна порятувала від білої немочі всенький хутір…

Вона замовкла. Коляска розмірено погойдувалася на лісовій дорозі. Я більше не надокучав пупорізці розпитуваннями — чекав, що вона сама розкаже. І вона згадала:

— Ви не бачили цього, — сказала Марфа, поринувши в свої спогади, від яких погляд її стуманів і вибляк. — А я пам’ятаю, як зараз… Був липень. Наш хутір… Увесь білий од цієї бісової пилюки… І такий тихий-тихий… Тільки цвіркуни стрекочуть, наче подуріли. І ще коли-не-коли — крики! Крики людей, що в них на руках вмирали їхні рідні… Багато я бачила смертей на своєму віку, але таких криків зроду-віку не чула. Так кричать ті, хто відають: нема їм порятунку й завтра вони так само лежатимуть в своїх просяклих гноєм постелях…

Вона поглянула мені в очі й раптом вчепилася своїм пташиним п’ястуком у моє передпліччя.

— І я теж лежала в такій постелі й смерть виглядала… Уже навіть і страху перед нею не мала… Просто чекала. Мені тоді було трохи за двадцять. Мій голос так ослаб і вичах, наче виходив не з грудей, а вітер доносив його звідкись здаля. Всі мої кишки викручувало, і я лежала у власному блювотинні й гиді, бо не було кому міняти простирадла. І тут зайшла вона. Їй було сімнадцять. Юне прекрасне дитя, сміливе, ніби її викували з криці. Поглянула на мене й сказала: «Ти житимеш». А я ж мріяла тільки про те, щоб смерть скорше урвала мої муки. Та коли навкруг мого ліжка зробили біле коло й стали поїти мене водами, як веліла Анна, — неміч відступила. І за тиждень я стала на ноги, ніби й не було мені нічого!

— Якими водами вас поїли? Живою і мертвою?

— Ні. Вони потрібні, щоб одвести неміч від здорових. Анна ж відпоювала хворих водою з чорним і білим попелом.

— Чим-чим?

— Не дивуйтеся, пане Білий. Тут дуже незвична місцина. Ми — хутір із самого краю! Ось чому нам належить жити за своїми правилами. Сім’я Хоми не хотіла визнавати цього! Вони вперто носили на шиях хрестики тоді, коли ми ховали навіть ікони! Вони закликали відмовитися від живої й мертвої води, хоча це був наш єдиний порятунок! Через них знову з’явилися відступники, а згодом вернулась і біла неміч.

— І люди знову похворіли?

— Тільки відступники. Вони були приречені на страшну смерть, бо Анна відмовлялася їх лікувати!

— Відмовлялася лікувати? Жорстоко…

— Відмовлялася лікувати відступників!

Марфа промовила останнє слово з притиском і огидою.

— І що сталося потім? Священик упав із дзвіниці?

— Хома вже тоді народився. Це був перст долі, не більше, — так я скажу. Хоча багато людей вважають, що до нього добрався сам Вій.

— А матір Хоми? Вона жива?

Пупорізка розгублено поглянула на мене.

— Вас здивувало моє запитання? — поцікавився я.

Цієї миті екіпаж різко зупинився. Стару кинуло на мене, але я встиг упіймати, і вона не впала.

— Що сталося? — обернувшись, запитав я.

Котелок мовчки вказав пальцем на дорогу.

Там, кроків за десять, стояла якась тварина. Собака — так мені здалося. Дуже великий, просто здоровенний пес зі світло-сірою шерстю. Він стояв нерухомо і дивився в наш бік, — незрозуміло було, чого від нього чекати.

Пес був чи то брудний, чи облізлий. Злипла шерсть стирчала жмутами…

— Мабуть, із хутора втік, — розгублено сказав Котелок. — Чи то не пес?

— Не пес, — раптом понуро озвалася повитуха. — Повертаймося…

— Це вовк! — вигукнув Котелок. — Але що це з ним?

Вовк наче заціпенів, низько опустивши голову. Марфа вчепилася мені в лікоть і затараторила, аж заходячись од хвилювання:

— Чи ви не бачите?! Він же сивий! Сивий вовк!

Я придивився. Ні, це не сивина. Але, правду кажучи, те, що я побачив, налякало мене значно більше.

— Це пил, — тихо сказав я. — Білий пил. Він весь вивалявся в цій пилюці…

— Він сивий! — репетувала пупорізка, й у голосі вчувалися ошаленілі нотки.

Вовк якоюсь хиткою ходою попрямував у наш бік.

— Господи! — зронив я. — Він волочить задні лапи! Він скажений!

Я помітив що з вовчої пащеки довгими нитками звисає слина. Олесь зорієнтувався миттєво, витягнувши з сюртука пістоль.

— Стріляй! — вигукнув я.

— Це він!!! — раптом заверещала бабця, і тієї ж миті вовк кинувся вперед.

Розділ 11

Коні сахнулися й знавісніло заіржали. Один із них став дибки. Пролунав викрик Котелка, й одразу по тому прогримів постріл. Пара гнідих так стрімко взяли з місця, що ми з Марфою гепнулися на підлогу. Бабця без упину лементувала. Екіпаж знову опустився на всі чотири колеса, й ми вихором помчали лісовою дорогою.

— Коні понесли!!! — прокричав Котелок. — Держіться!

Я ледве зміг сісти, притиснувши до себе стару однією рукою, а іншою — схопившись за поруччя.

— Тпрууу! — кричав Котелок, але коляска летіла дедалі швидше, безбожно підстрибуючи на вибоїнах. Він усе ще намагався правити, та від натягнутого, як струна, повіддя не було жодної користі. На черговій вибоїні, коли коляска знову підскочила, небезпечно нахилившись, він просто кинув ремені й вчепився за козли, щоб не вилетіти на дорогу.

— Стережи-и-ись! — кричав він щосили, коли наш екіпаж, завіяний ураганом куряви, влетів на єдину хутірську вулицю, розлякавши курей і котів. — Доро-о-огу! Стережись! Стережи-и-ись!

Бабця стиснула мій зап’ясток своїми покрученими пальцями так міцно, наче я посадив собі на руку яструба. Вона вже не кричала, а лише часто дихала, не зводячи з дороги вирячених очей. Котелок спробував взяти кинуті віжки, та мало не вилетів на повороті й гепнувся на лавку долілиць, що не завадило йому ще надсадніше вигукувати своє «стережи-и-ись!». Миготіли перелякані обличчя селян. Ми прогуркотіли по камінній кладці невеликого майдану повз церкву. Потім вулиця знову завернула, і хутір раптово скінчився. Дорога пішла в гай, ми з пупорізкою, затуляючи обличчя, ледве встигали ухилятися від гілок, аж раптом коляска знову нахилилася під якимсь неймовірним кутом. Повитуха жалісно і протяжливо зойкнула… Зненацька коні спинилися. Друга пара коліс з таким грюкотом вернулася на грішну землю, що я аж клацнув зубами, а Котелок вилетів-таки зі свого місця просто в траву. У цілковитій тиші тільки коні фуркали піною, широко порозкривавши роти.

— Ви як? — запитав я Марфу.

— Господи святий, кріпкий, безсмертний… — вона бурмотіла це практично одним словом, зробивши паузу лише задля того, щоб хапонути повітря. — Матінко-пресвята-Богородице…

Бабця опустилася навкарачки й злізла з коляски, наче той рак.

— Царице-небесная-отець-вседержитель…

— Усі живі? — почувся голос Котелка з кущів.

— Нібито, — відповів я. — Коней не покусав?