Білий попіл - Ілларіон Павлюк
— Аякже!
Шинкар саме наливав для Івана чотири кухлі пива і поставив поруч чарку горілки.
Той подякував і, скрадливо озирнувшись, вилив чарку в один із кухлів. Потім узяв їх і відніс до столу, де сиділи Хома з друзями.
— Це від мене, — сказав Іван, зумисне гучно вдаривши денцями кухлів об стіл. — Пригощаю!
І посунув кухоль, у якому була горілка, Брутові.
— Ні, браття, досить з мене сьогодні, — усміхнено заперечив Хома. — Вона чекатиме на мене. Піду я.
— Коли дівчина жде, це на краще, — сказав один із друзів Хоми.
— Якщо дождеться, — докинув другий, і всі засміялися.
— Послухай-но мене, братику, — звернувся Іван до Хоми. — Не ходи до неї.
— Як то — не ходи? — здивувався Хома.
— От не ходи і все! Ні сьогодні, ні потім. Між вами нічого не може бути. А якби й було — то на біду вам обом. Ти лише душу собі ятриш… Але то твоє діло… Тільки ж і їй ти життя ламаєш! — останні слова Іван промовив голосно, і кілька чоловіків у шинку озирнулися.
— Вона чекає на ці наші зустрічі не менше за мене, — пробубнів собі під носа Хома.
— Уже й так по всенькому хутору чутки поповзли, — сказав Іван тихо. — Та поки ще ніхто нічого не бачив на власні очі — ще не пізно!
— Вона чекає, — Хома підвівся.
Іван поклав йому руку на плече й знову всадовив на лаву.
— І що буде?
— Коли? — не зрозумів Хома.
— Взагалі. Зустрічі, прогулянки, цілунки… А що потім? Ви поберетеся?
— Аякже… Її старий мене приб’є, — спохмурнів Хома.
— Утечете? — під’юджував Іван.
— А це мисль! — Хома якось по-дитячому завсміхався.
— І сотник не розшукає вас? Справді?
Хома мовчав.
— А коли знайде й заб’є тебе до смерті канчуками, — що буде з нею? Втопиться з горя? Чи просто вичахне з туги? Як сам гадаєш?
Хома й далі мовчав, й Іван підсунув до нього ближче кухоль із пивом, в якому була горілка.
— Пий. Може, відляже. Пий — і щоб чинив, як треба.
Хома вихилив одним махом. Друзі мовчки дивилися на нього. Іван вдоволено кивнув. Подальші видіння були уривчасті. Я бачив Хому, який знавісніло витанцьовує під веселі переливи скрипки.
Бачив самотню Соломію під старою вербою, що її тендітну постать різьбив на тлі чорного неба яскравий місяць.
Бачив, як Іван знову плеснув чарку горілки Хомі в пиво. І як той, вихиливши кухоль, кинув його об стіну під гучний регіт приятелів.
Бачив, як Соломія сіла під вербою, обхопивши коліна руками. І як плечі її тремтіли від беззвучного плачу.
— Коли він усе ж таки заявився, то був п’яний як чіп, — сказав Томаш. — І в серці своїм добре розумів, що Іван правду каже: їхні взаємини не мали майбуття. Ні майбуття, ні взаємин…
Він реготнув.
— Ти був там тієї ночі? Був у тому шинку? — запитав я.
— Так! І бачив усе. Тієї ночі Хома вирішив здобути жадане за будь-яку ціну. А коли збагнув, що це неможливо, — поклав край усьому, одним ударом.
— І де він узяв камінь? — раптом запитав я.
— Гадаю, там, де й зустрів Соломію: внизу, біля річки. Не дочекавшись його, вона поверталася додому. Може, тому Хома і сказився. Він підняв камінь. Панночка — кинулася навтьоки. Він — за нею. Як хижак. Стежка пролягає через вершину пагорба, тож він наздогнав її якраз під вербою. Може, в нього і був іще шанс схаменутися, та дівчина обернулася і вдарила його… А даремно… Що було далі, тобі Марфа розказувала.
Від гашишу паморочилася голова.
— Марфа каже, він бив її кулаками, — сказав я. — Де ж був камінь?
— Та яка різниця! Біг за нею з каменем, потім передумав, кинув його на землю… Поліз до неї — дістав у пику, знавіснів… Згадав про каменюку… То все не має значення.
Я сів, обхопивши голову руками: здавалося, під моїми ногами похитується сам пагорб… Усе сходиться, тепер ніби все докупи зібралося… Чи не все?
…Хома стояв над тілом Соломії. На його лиці була кров, у руці — закривавлений камінь. Пролунав крик Марфи, але Хома ніби й не чув його. Я бачив, як він плакав. Ридав, і сльози лишали на його щоках довгі доріжки, виблискували в місячнім сяйві…
— А чому він таки передумав і пішов на побачення?
Томаш не відповів. Він стривожено дивився мені за спину. Чути було чиїсь швидкі, тяжкі кроки. Я обернувсь якраз тоді, коли захеканий Котелок добрався до вершини пагорба.
— Що сталося?! — запитав Олесь.
Повитуха закахикала, і я обернувся до неї. Вона трималася за голову й силкувалася сісти. Мій погляд намагався відшукати Томаша, але тільки кущі, що колихалися по той бік пагорба, свідчили про його недавню присутність.
— Мені стало зле, і я впала, — стиха мовила Марфа. — І, здається, вдарилася головою об цей клятий камінь.
Вона провела рукою по волоссю, а потім помітила кров на своїх пальцях.
Я здивувався, що вона нічого не сказала про Томаша.
— А я почув крик, — сказав Котелок, — й одразу побіг сюди.
— Я кричала? — запитала повитуха. — Не пам’ятаю… Нічого не пам’ятаю. Пам’ятаю, як нашу коляску страшно підкидало на дорозі… Потім ми стояли на пагорбі… Поки зійшла сюди, мені геть памороки забило… А! Згадала! Це ж пан Білий просив мене кричати. Він хотів щось там перевірити. Видно, оце мене й доконало… Поможете встати?
Я мершій підхопився й подав бабці руку.
— Ви достобіса налякали мене, — сказав я Марфі. — Якби гепнулися на цей камінь скронею, була б біда чорна.
— От бачите, пане Білий, — слабким голосом сказала Марфа. — А ви сумнівалися, що я правду кажу! Мій крик тоді півхутора чуло!
— Авжеж… — промимрив я.
— А чим тут так тхне? — запитав Котелок.
Я помітив у траві недопалок Томашевої цигарки й непомітно наступив на нього.
— Ой, щось мені недобре, — сказала бабця, й за мить її вивернуло. Вона склалася навпіл, упершись руками в ноги.
— О Господи… — прошепотів Котелок.
— Це струс мозку, — сказав я. — Треба відвезти її в маєток.
Повитуха збіліла на лиці, як крейда, а на її скронях проступили великі краплі поту. Ми з Котелком підхопили її попід руки й повели вниз по стежці.
Розділ 12
По лікаря послали негайно, та він ніяк не міг прибути раніш, як за три години, бо жив у іншому селі, доволі далеко.
Повитуху поклали в спальні для гостей — по сусідству з моєю кімнатою. У неї підвищилась температура, бабцю кидало то в жар, то в холод. Доглядала за нею Настя. Кілька разів заходила Анна, — вона щиро переймалася Марфиним самопочуттям.
Я теж зазирнув до неї. Бабця дрімала з напіввідкритим ротом, а груди високо здіймалися від тяжкого дихання.
Близько четвертої я був у своїй кімнаті, аж почув, як до садиби під’їхав екіпаж. Незабаром у коридорі пролунали кроки кількох людей і голос сотника, який щось комусь пояснював. «Лікар приїхав, — подумав я, — хто ж іще?» Трохи зачекав, але цікавість швидко взяла гору, і я тихцем вийшов зі своєї кімнати.
Двері в сусідню спальню були прочинені, і я обережно зазирнув усередину. Стара напівлежала на ліжку, обкладена подушками. Біля неї, спиною до мене, сидів лисуватий чоловік у сюртуку. Анна й сотник стояли
