Білий попіл - Ілларіон Павлюк

— То випийте.

Він затримав на мені свій тяжкий погляд і неприємно вишкірився.

— І що ж буде? — запитав я.

— Що буде? Зразу повірите.

Здаля долинув цокіт копит запряженої в бричку двійки. Щербатий знову взявся розчісувати свого рудого жеребця.

— Був у нас священик до Варфоломія, — сказав він. — Усе нас збивав з пантелику… Води нашої живої не пив… Казав, що нічого йому не станеться! І де він тепер? — беззубий високо підняв вгору праву долоню й розмашисто плеснув нею об ліву. — Впав із дзвіниці! Ось воно як.

З-за дерев показалася бричка — вона під’їжджала до подвір’я. Я рушив до хвіртки, та спинився на мить біля господаря й пильно поглянув йому в очі. Чоловік трохи знітився.

— А геть усі, хто неосвячену воду пив, із дзвіниці попадали? — запитав я. — Чи їх якісь інші напасті посідали?

— Інші, — погодився він.

— І від чого ж вони повмирали?

Він поглянув на мене з докором, виклично.

— Біла неміч. Мабуть, не чули? — щербатий відвернувся до коня, і я зрозумів, що жодних пояснень більше не буде, тому поспішив до брички.

— До верби? — спитав Котелок.

— На сьогодні досить, — сказав я. — Їдьмо до маєтку. Якщо хтось чужий спробує перепинити — жени щодуху!

Котелок зіскочив і, взявши коней за повіддя, доволі різко розвернув екіпаж на вузькій вуличці. Знову вмостившись на козлах, він запитав:

— Що вони за одні? Ті, хто вас шукають…

— Чув, може, про Лисицю? «Король грабіжників» — так його називають.

Котелок непевно кивнув, — жодного зблиску в пустих очах.

— Не бери в голову, — сказав я. — Будемо надіятися, що ніхто їм нічого не сказав і вони вже забралися звідси. Бо як ні, то можуть нас добряче взяти за горло. Ой, добряче…

І коні хутко вдарили копитами по дорозі.

Розділ 10

— Як справи? Вдалося довідатися щось важливе? — запитав мене сотник, який саме наготовлявся поїсти квасу.

Була п’ята година пополудні, й ми зійшлися в їдальні на обід.

Анна була така ж штивна, як і вчора. Хіба що не дірявила мене своїм зміїним поглядом. Сотник натомість поводився розкуто і гостинно. Втім, було помітно, що приязність його — вдавана.

Я б не здивувався, якби після вчорашніх подій вони й ротів не розтуляли. Тож — спасибі й на цьому.

— Дещо вивідав, — сказав я. — Саме хотів вас про це запитати.

— Гаразд, — пожвавився сотник. — Запитуйте!

— Церква ваша, як з’ясувалось, замикається на навісний замок.

Сотник кивнув.

— І мені сказали, — вів я далі, — що тоді, коли там Хому зачинили, теж почепили замок.

— Атож, — погодився сотник.

— От у цьому й заковика: з якого дива третьої ночі сторож вирішив відкрити замок і зайти всередину? І таким робом дав Хомі можливість утекти?

— Може, й так, — втрутилась Анна, — але ж сторож за це життям поплатився… Що вже його обвинувачувати!

— Зрозумійте, не йдеться про його вину, — сказав я їм. — Просто я намагаюся відновити події, і щось тут не сходиться. Нащо було сторожеві заходити всередину?

— Та яка різниця, справді! — здивувався сотник. — Ну, може, почув щось непевне!

— Саме так! — сказав я, й вони обоє здивовано глянули на мене. — У тім-то й річ: він міг би почути будь-що й, напевно, був готовий до цього, але — тим більше! — всередину його б не загнали й налигачем.

— Про що це ви? — скинула брови Анна.

— Я трохи ознайомився нині з місцевими віруваннями й переконався, що в Білому Попелі ніхто ними не легковажить. Отже, суть випробування в церкві, як мені пояснили, була така… Виправте, якщо я щось не второпав… У храм закликали демона на ймення Вій. І покійна Соломія… Прости Господи… Мала вказати Вієві на свого вбивцю, щоб той його покарав, чи щось таке… Все правильно?

Ненадовго запала тиша. І сотникові, і його дружині ця тема була не до шмиги. Врешті Анна знехотя кивнула.

— Тоді я подумав ось про що, — вів я далі. — Якщо поставити себе на місце того сторожа… Ну, якби я знав, що найстрашніший пекельний виплодок заявиться зараз до церкви, під дверима якої я чатую… І якби знав і вірив, що демон прийде туди по душу вбивці, а жертва цієї миті встане з труни… Якби я знав це все… Що могло б мене змусити відкрити замок і ввійти?

Вони мовчали. Сотник задумався. Він здивовано ворушив густими бровами, — досі він про це не замислювався. Анна потягнулася по щось на столі й зачепила рукавом великий кришталевий келих, що дзвінко впав на підлогу й розбився.

— Настю! — гукнула Анна. — Настю!

Вона роздратовано жбурнула на стіл свою накрохмалену серветку. Не минуло й кількох секунд, як на порозі їдальні показалася Настя.

— Прибери! — Анна тицьнула пальцем на скалки.

Потім вона підійшла до мене, ще й так близько, що мусив добряче відсунутися назад разом зі стільцем, щоб ґречно підвестися. Ми стояли лицем до лиця.

— Вас покликали розкрити вбивство нашої дочки, пане Білий! Хоча мені взагалі невтямки, що нового ви можете розповісти нам про цей злочин. Одначе я погодилася терпіти цей ваш розслід — з поваги до чоловіка. Водночас сподіваюся, що ви присвятите свій час і всі свої зусилля власне вбивству, а не досліджуватимете обставини втечі Хоми чи особливості вірувань у Білому Попелі! І коли пан розуміє, що він тут на те, щоб розкрити вбивство Соломії Засухи… Час нарешті взятися за діло!

І вона стрімко вийшла з їдальні.

Настя мовчки прибирала бите скло. Я з цікавістю стежив за сотником: він сидів, зажурившись, наче й не помітив гнівливого докору в словах своєї дружини.

Після нетривалих вагань я теж сів на своє місце й узявся до їжі.

— І що ви думаєте про це все? — раптом озвався сотник.

У його голосі не було ні докору, ні зверхності, — лише стурбованість і, може, дещиця розгубленості.

— Поки що не знаю. Та досвід підказує, що саме в таких незначних, начебто, загадках часто криється щось надзвичайно важливе.

Сотник кивнув.

— Я й не казав, що це неважливо… Але Анну теж можна зрозуміти, не держіть на неї зла. Просто я досі якось і не замислювався… На біса він відімкнув ті двері?! А якщо, приміром, сторож був заодно з Хомою, то чому ж Хома його зарубав?

Я стенув плечима. Сотник постукував пальцями по столу й, вочевидь, і далі мізкував над цією загадкою.

— От уже ж… — видихнув він і більше не зронив ані слова.

Я почекав іще трохи, та сотник, вочевидь, і не збирався більше говорити на цю тему.

— Ви обіцяли познайомити мене з вашою повитухою, адже її свідчення мають першорядне значення, — нагадав я.

— З Марфою? Ну, це запросто — вона живе тут, у маєтку.

Я спершу просто кивнув, аж раптом мене обпік здогад:

— Чекайте-но… Марфа і Тесля… Це ж як… Двоє з чотирьох свідків живуть у маєтку?

— А треба було когось витурити? — похмуро вишкірився сотник. Але, зауваживши моє здивування, стримано додав:

— Це ж хутір! Тут кожен, вважай, якщо не працює в нас, то працював раніше… Ви хочете переговорити з Марфою зараз чи вже вранці?

— А що, як ми разом із нею завтра поїдемо на хутір? Було б найкраще, якби вона змогла розказати мені, що й до чого, просто там, біля старої верби.

— Чом би й ні! — сказав сотник. — Екіпаж подадуть завтра о десятій. Марфа поїде з вами.

— Дуже дякую, — сказав я і полишив сотника в їдальні самого.