Білий попіл - Ілларіон Павлюк
— Ви хочете полегшити душу?
— Я розповім тобі все. Все від початку. І тоді, можливо, ти виправиш бодай щось із того, що ми накоїли.
Марфа дивилася просто перед собою. Попри смертельно бліде лице, її очі були живі, а погляд — чіпкий. Я знову вмостився в крісло, щоб вона могла мене бачити.
— Уважно вислухаю кожне слово, — тихо сказав я.
— Це сталося того року, коли на нас напала біла неміч. Узимку. Лише через кілька місяців після того, як видужав останній хворий. Я тоді, як і зараз, працювала в маєтку. Трохи знала, як людей лікувати. Хутір був менший, ніж тепер… Та роботи не бракувало. Якось… Покликали мене до однієї селянки, яка саме мала народжувати. Вона була молода й сильна, але дитя йшло ногами вперед, та ще й чималеньке таке… Гадала, що виживе з них хтось один. Дитя народилося синє, тричі обмотане пуповиною навколо шиї… Я зразу забрала його… Та через хвильку дитя закашляло й почало дихати. Я загорнула його в свою пухову хустку, а сама повернулася до породіллі… Й сказала їй, що дитя мертве.
— Навіщо? — запитав я здивовано.
— Бо діти — то скарб. І деякі люди ладні віддати за нього все, що мають… А та жінка могла понароджувати собі ще і ще…
Вона замовкла, віддихалася й продовжила:
— І вона таки народила… Але через багато-багато років… І протягом всіх цих років я себе ненавиділа. Та більше, ніж себе, я ненавиділа те нещасне дитя, яке вкрала. Ненавиділа за те, що воно не закричало відразу, — і цим ввело мене в страшну спокусу…
Її тяжке дихання стало ще уривчастіше, стара знову замовкла.
— Що було далі? — я розумів, що Марфі будь-якої миті може забракнути сили, щоб завершити свою сповідь.
— На чім я спинилася? — спитала вона, ніби щойно прокинулась.
— Ви сказали, що тільки через багато років та жінка народила собі другу дитину…
— Так. Дівчинку. Її назвали Настею… І сьогодні вона накреслила для мене це коло… Їй і невтямки, яким чудовиськом вона опікується.
— Настя?!
— Наша добра Настя… Вона — сестра тієї нещасної дитини.
Я навіть нахилився вперед — боявся проґавити бодай слово.
— А що стало з тією викраденою дитиною? Кому ви її віддали?
— Ти знаєш цю історію не гірше за мене… Тільки забув.
— Скажіть! — попросив я. — Скажіть, заради спокою своєї душі!
Вона помовчала. Потім вдихнула на повні груди, та відразу зайшлась кашлем — тяжко, надсадно.
Я підвівся, хоч і не знав, як їй допомогти. Задушливе бухикання скрутило бабцю у вузол, її очі вирячилися, обличчя посиніло. Врешті вона змогла вдихнути і, поглянувши на мене каламутними очима, сказала:
— Води…
На секретері стояла повна карафка і кілька склянок. Я швидко наповнив одну з них, але трохи перелив води й тому йшов повільно, щоб не розхлюпати. Та якоїсь миті рука здригнулася і трохи рідини пролилося на підлогу.
Стара скрикнула, наче обпечена. Я теж здригнувся, розливши ще більше, й здивовано поглянув на неї. Бабця втупилася мені під ноги з невимовним жахом. Я побачив, що — наче навмисне — пролив воду на її дурнувате коло. Вочевидь, для неї це означало, що демони вже кинулися пожирати її душу.
— О Господи… — сказав я. — Зараз витру…
Вона мовчала й поглипувала то на мене, то на калюжу — рот роззявлений, нижня щелепа тремтить. Я поставив склянку просто на підлогу й роззирався, чим витерти воду. Помітив лляну серветку на секретері — те, що треба. Схопив її й кинувся витирати підлогу. Мабуть, треба було просто промокнути воду, та через надмірний поспіх я трохи перестарався й витер калюжу разом з частиною крейдяної лінії.
Бабця захрипіла. Мені здалося, що то був напад якогось тваринного жаху.
— Я все виправлю! — перелякано сказав я. — Де крейда?
Вона вирячилася на мене й не могла вдихнути.
— Що з вами?! — вигукнув я, хоча стара, здається, мене вже не чула. — Чорт…
Схопивши склянку, підійшов до неї й сів на ліжко.
— Тільки не вріж дуба, бабцю… Тільки не зараз…
Дбайливо піднявши їй голову, обережно влив до рота трошечки води. На щастя, вона спромоглася на кілька ковтків, дихання трохи вирівнялось, але погляд і далі був стеряний і сповнений жаху.
— Ви мене чуєте? Марфо?
Вона знову захрипіла і спробувала відштовхнути мене — нічого вже не тямила.
— Скажіть мені правду: хто вбив панночку?
Я нахилився до неї так низько, що її губи майже торкалися до мого вуха. Навіть відчув на шкірі її уривчасте дихання. Нарешті вона відповіла:
— Вона… Втопилася…
Ці слова прозвучали так тихо, що я спершу подумав, ніби мені причулося.
— Хто втопився? Соломія, сотникова дочка — хто її вбив?
Зазирнувши повитусі в очі, побачив там порожнечу. Навряд чи вона розуміла зараз, що каже.
— Марфо! Ви чуєте мене? — помітивши, що їй нібито вдалося зупинити погляд на моєму лиці, я додав. — Це я, Марфо!
І тоді вона зайшлася тим таки безумним вереском, який сьогодні вранці сполошив вороння на старій вербі. Я аж відсахнувся з несподіванки.
Стара сиділа на ліжку, широко розплющивши пусті очі божевільної й нестямно верещала.
Вибігши з кімнати, я помчав у інше крило дому.
— Пане сотнику! Пані Анно!
Я тарабанив у всі двері, та ніхто не відчиняв.
Тоді я прожогом кинувся вниз.
— Є тут хтось?!
Вибіг надвір і вже на ґанку наштовхнувся на здоровила-камердинера, який здивовано витріщився на мене.
— Де сотник?
— На конюшні, — відповів мордань.
І тут знову закричала Марфа. Ми обидва задерли голови, поглянувши на її вікно. Якраз вчасно, щоб почути звук розтрощеного скла й побачити, як нещасна Марфа вилітає разом із розбитою шибкою головою вперед, ламаючи тонкі віконниці. Вона не переставала кричати, аж доки її тім’я з неприємним хрускотом вдарилося об мощену каменем доріжку. Перекотившись через зламану шию, вона впала навзнак. Її вицвілі осклілі очі дивилися в помережане багрянцем небо, і погляду цьому було байдуже до скалок скла, які ще сипалися згори…
Розділ 14
Сонце майже зайшло.
Я заліз у коляску, подану до ґанку садиби. До мене підійшов сотник і дав аж три рублі.
— Це вам, на витрати.
— Щедро, — всміхнувся я.
— Ну, ви ж через мене опинилися тут без копійки за душею…
Я вдячно кивнув.
— А на це, — він впхнув мені в руку двогривенник, — купіть йому пива.
Сотник вказав поглядом на Котелка, який сидів на козлах.
— Від мене, — додав він. — День був… Страшний.
— Що, боїтеся лишити мене без нагляду?
— Облиште… — сотник стишив голос. — Наглядати радше треба за ним. Бо ще купить горілки на всі та й… Коли я доручив йому стежити на вами у Києві, Олесь не тільки все запоров, а ще й притягнув вас просто до мене. Таємні доручення — то не для нього.
— Трохи туголобий? — з фальшивим співчуттям поцікавився я.
— Занадто чесний, я б сказав… До речі, як там ваше розслідування? — додав сотник уже голосніше. — Хоч щось з’ясували?
Несподіване запитання про розслідування прозвучало занадто недоречно, та якщо сотнику аж так хотілося змінити тему…
