Білий попіл - Ілларіон Павлюк

— Залишите в дверях, — сказала вона, простягуючи ключ мені.

Я здивовано крутив його в руках.

— Щось мені наче в головах низько… Я чогось не розумію?

— Ідіть і моліться досхочу, якщо вже вам так закортіло…

Не добравши, що відповісти, я мовчки вклонився й вийшов з кімнати.

Та вже коли відчиняв двері молільні, був певен, що побачу будь-що, тільки не панноччину кімнату. Одначе, як замок клацнув, я застиг на кілька секунд, перш ніж відчинити двері.

Всередині було темно: у вузькій довгій кімнаті не було жодного вікна. Я постояв трохи, щоб очі звикли до мороку. Потім розгледів камін і свічники на ньому. Знайшовши на полиці сірники, запалив кілька свічок.

Усі стіни були завішені тяжкими червоними завісами, що брижами спадали до підлоги, встеленої товстим килимом того ж насиченого червоного кольору. А на стелі — теж багряній, — лиховісно біліло велике коло. Вочевидь, це й справді була молитовна кімната — знати б іще, кому тут моляться…

Камін із необробленого каменю та чорні свічники на ньому — й більше жодних меблів, кімната була геть-чисто порожня.

Я повернувся до дверей: вони були масивніші й у півтора раза товстіші, ніж у моїй кімнаті. Я причинив їх і став у центрі молільні. Тиша. Штори скрадали всі звуки, і цілковита тиша аж давила на вуха.

Тоді я розвів руки і плеснув у долоні: глухий невиразний звук миттєво поглинули червоні брижі на стінах.

— Агов! — вигукнув я.

Згук — короткий і глухий — точнісінько так само втонув, заледве зродившись.

Тоді я, набравши повні груди повітря, вигукнув що було сили, — та навіть якби цієї миті хтось стояв у коридорі біля самих дверей, навряд чи почув мене. Обійшов кімнату по периметру, провівши рукою по зашторених стінах. Усе це невипадково, не просто так. Ця кімната створена, щоб ізолювати звуки. Навіщо? Я намагався розсунути штори на стіні, та не міг знайти жодного розрізу, жодної шпарки між ними: здавалося, це був один суцільний відріз тканини… Може, так і було. Принаймні оглянути стіну за шторами я так і не зміг. Єдині предмети, що були в кімнаті, — стійка з кочергою та лопаткою біля каміна й акуратний оберемок дров. У цьому не було нічого незвичайного, тож я вже зібрався йти, аж зауважив щось чорне, приховане за стійкою. Щось інше, призначене аж ніяк не для догляду за каміном. Щось вигнуте і довгасте, схоже на змію.

Підійшов ближче, нахилився. Спершу — здивувався. А потім подумав, що тепер нарешті все стало на свої місця. І навіть щільні штори, здатні поглинути будь-який крик, уже не викликали подиву.

Це був батіг.

Я акуратно витягнув його. Короткий канчук із трьома хвостами. Ось для чого ця кімната! Я жваво уявив собі Анну. Як вона заголює спину і шмагає себе цією трійчаткою. Б’є й кричить із болю, певна, що її вереск у цій кімнаті назавжди лишиться таємницею… Несамохіть я задер голову і поглянув на зловісне біле коло…

Цікаво, а де ж тоді жила Соломія, якщо в усій садибі мені так і не вдалося знайти її кімнату? Поклавши батіг на місце, я вийшов, замкнув за собою двері, лишивши ключ у замку, як і просила Анна. За якусь мить швидко спустився сходами вниз, надіючись побачити Настю. В їдальні її не було. Пішов на кухню, і вона саме вийшла мені назустріч з повним відром сміття.

— Настю! — я рішуче спинив її, взявши за лікоть. — У якій кімнаті жила панна Соломія? Де вона?

Звично потупившись, Настя тихо відповіла:

— Її немає.

— Тобто? Я питаю, де жила панночка?

Настя не відповідала.

— Настю!

— Тарасе… Тут немає панноччиної кімнати… Більше я не можу нічого сказати.

Настя спробувала випручатися, та я міцніше стиснув її лікоть.

— Ти куди?

— Сміття треба винести, — сказала вона. — Відпусти, будь ласка.

Я відпустив, і Настя швидко попрямувала до виходу на задній двір. Поборовши в собі розгубленість, я кинувся за нею.

— Настю!

Наздогнав її вже надворі:

— Чекай!

— Що? — вона запитала м’яко, без роздратування, поглянувши на мене своїми величезними очиськами, і я миттєво прикипів до цього її погляду.

— Мені потрібна допомога, — тільки й мовив.

— Як лисеняті?

— Так, — кивнув я. — Але як дуже впертому лисеняті.

Ми стояли доволі близько одне до одного, та нам обом, схоже, було затишно саме на такій відстані. Я торкнувся пальцем до її плесна. Настя поставила відро, взяла мене за руку — ніжно і водночас наче з якоїсь розпуки: так тримають людину, яку бояться втратити…

— Тільки не уникай відповіді! — сказав я.

— Я не скажу тобі про кімнату, — прошепотіла дівчина.

— І не треба. Скажи, кому Семен возить їжу?

Настя мовчала, похиливши голову.

— Я однак довідаюся, — прошепотів я. — Краще скажи мені зараз.

Аж тут Настя кинулася мені на шию, обійнявши так міцно, ніби ми й справді мали надовго розлучитися.

— Не треба! — шепотіла вона. — Будь ласка, не треба нічого вивідувати, прошу тебе! Благаю!

По моїй щоці скотилася її гаряча сльоза.

— Ти плачеш? — я відхилився й спробував зазирнути їй в очі, та Настя випручалася з моїх обіймів і, підхопивши відро, втекла.

Прибитий, я повернувся до садиби й піднявся до себе. Вино з винарні Засухи випив на самоті. Воно, треба сказати, було дуже нічогеньке…

За сніданком, дякувати Богу, ніяких розмов не було. Настя цього разу нічим не прогнівила Анну, тож вдалося спокійно попоїсти.

За п’ять десята я вже стояв на сходах садиби, готовий до подорожі.

Під’їхала коляска, запряжена двійкою гнідих. На передку стримів Котелок.

— Чудовий ранок для прогулянки на місце вбивства, так таки-так? — спробував пожартувати він.

На порозі помешкання батьків жертви це прозвучало так по-блюзнірському, що я несамохіть скривився. Махнувши йому рукою, сів у коляску. За якусь хвилю сотник вивів під руку Марфу, й Котелок поспішив допомогти йому всадовити жінку в екіпаж. На поминках вона видалася мені якоюсь неприємною, зловісною, та сьогодні це була просто сухенька зграбна бабуся. Я звільнив їй своє місце, щоб вона сиділа в напрямку руху, а сам умостився навпроти. Бабця стримано подякувала.

Сотник простягнув мені полотняну торбу.

— Що це? — запитав я.

— Камінь, — відказав він. — Той камінь… Може, він вам знадобиться для розсліду… Ми зберегли все…

Камінь був замотаний у ганчірку в плямах засохлої крові.

— Я вже рідко куди вибираюся, — озвалась Марфа, наче відповідаючи на моє запитання. — Та пан сотник сказав, що вам важливо розпитати мене про все саме там…

— Так і є. Мене звуть Тарас…

— Я знаю. І ви знаєте, що я — Марфа. Краще розкажіть, що вам уже вдалося з’ясувати.

— Та поки що… Я ж тільки третій день тут. Ознайомлююсь, так би мовити.

Котелок ляснув у повітрі батогом, і коляска бадьоро рушила. Марфа відхилилась на м’яку спинку сидіння і, як мені здалося, відразу ж задрімала. Та через деякий час розплющила очі й сказала:

— Нещасна дівчинка! Цей ірод погубив таке прекрасне дитя!

— Ви про Соломію?

— Вона вперше вдихнула повітря в мене на руках…

— Розумію, — кивнув я. — А Хома? Йому ви теж допомагали з’явитися на світ?

— Аякже! — вона погордливо дивилася на мене. — Майже всіх на хуторі, кому ще немає сорока років, я витягнула в цей світ своїми руками.

— І що Хома… Він змалечку був такий жорстокий?

Вона хитрувато всміхнулася.

— Як на мене, то все навпаки. Той, хто