Білий попіл - Ілларіон Павлюк

У замку щось гучно клацнуло.

— Є! — радісно вигукнув хлопчина. — Тільки замок зламався.

Він постукав ним об ґанок: усередині калатали якісь деталі.

— Геть іржа з’їла, — додав він.

— Бо дощів було багато, — пояснив чорнявий і наліг на двері, які повільно подалися.

Як і варто було чекати, всередині церкви все було вкрито товстим шаром білого пороху.

— Нічогенько… — вихопилося в мене.

— У Білому Попелі треба щодня пилюку витирати, — сказав чорнявий. — Це ще, сказати б, не дуже й запорошило…

Ми ввійшли в старий високий світлий храм. Дубові дошки під нашими ногами навіть не рипіли. Курява здіймалася в повітря після кожного кроку, а за нами лишалися сліди, як на першому снігу.

Усі ікони в храмі затуляли старі рушники — всі до одної.

— Де стояла її труна? — запитав я.

— Як і годиться, отут, у центрі, — відповів чорнявий.

— А Хома в колі?

Чорнявий мовчки вказав на підлогу біля вівтаря.

— Того ранку, коли тіло панночки знайшли на підлозі, а Хома втік, — хтось із вас був тут?

Вони похитали головами.

— Лише зі слів знаємо, — сказав хлопчина.

— А першої чи другої ночі?

— Ні.

— Хому ж тоді теж замикали?

— Начебто, — непевно сказав чорнявий.

— І як він вийшов?

Чорнявий розгублено знизав плечима.

— Здається, той вартовий зайшов, — згадав молодий.

— І якого ж дідька вартовий сюди заходив? — здивувався я.

— Не кажи, чого не знаєш! — озвався чорнявий. — Що тобі веліли? Брехні не розпускати, казать лиш за себе.

— Хто велів? — запитав я.

Вони обидва знітилися й замовкли.

— Я так бачу, вас підготували до мого візиту?

— Тільки щоб чутки не переказували, а чітко відповідали, що самі бачили, — сказав чорнявий.

— Ясно… — я марно намагався струсити білий пил із черевиків. — А воду тут у вас як святять?

Моє запитання здивувало їх.

— Вогнем, — сказав хлопчина.

— Це я вже чув. А як саме?

— Розпечений жезл занурюють, — сказав чорнявий. — З молитвою.

— Якщо вода збурилася вся, значить — стала жива, — додав молодий.

Я знову підійшов до дверей, обійшовши всю церкву по колу. Більше тут не було на що дивитися. Махнувши Котелку, я вийшов.

Наші помічники попленталися за нами. Оскільки замок був зламаний, їм довелось обмотати ручки на дверях ланцюгом.

— Чуєш, Олесю, — сказав я Котелку, коли ми розпрощалися з нашими помічниками і трохи відійшли. — Що це за релігія така, де звичайну кип’ячену воду вважають живою?

— Не зрозумів, — сказав він.

— Хіба в тебе вдома чайника нема?

— Та в мене й дому нема… — сумно скривився Котелок.

— Але ж ти принаймні чув про них?

— Про кого?

— Про чайники, трясця твоїй матері!

Котелок не збагнув ані гумору мого, ні роздратування через його пришелепкуватість і поглянув на мене з щирим подивом.

— Хто ж не чув…

— Ось і скажи мені тепер, що тут таке могло статися, щоб воду для всього хутора кип’ятив сам священик?

— Не второпав, — бідака жалісно дивився на мене пустими очима.

— От і я поки що не второпав…

Ми якраз проминали подвір’я, на якому господар розчісував свого коня.

— Боже помагай! — привітався я.

— І вам, — кинув він, як собаці кістку.

Він був років на десять старший за мене, проте відсутність декількох передніх зубів додавала йому ще добрий десяток.

— Маю до вас кілька запитань.

Щербатий підозріло поглянув на мене, — він не збирався кидати свою роботу заради бесіди з якимсь зайдою.

— Цигана шукаєте? — процідив він.

— Якого ще цигана? — не зрозумів я.

— Звідки мені знати, якого… — він уважно поглянув мені в лице, і в його очах промайнув здогад. — А! Я просто подумав, що то ті, а то ви…

Щербатий одразу ж кинув гребінь і підбіг до паркану. Я відрекомендувався:

— Тарас Білий. Розслідую вбивство…

— Так-так… Про вас я знаю. А тут почув, що якісь чужинці вранці об’явилися, в корчму зайшли та все про якогось цигана випитували. Вас побачив — подумав, що то вони.

— І хто ж вони, звідки? — насторожився я.

— А хіба я знаю?! — сказав він. — Це кум розказував. Тільки от циганів тут зроду-віку не було…

— А вони часом не білого цигана шукали? — уточнив я.

— Авжеж! — зрадів беззубий. — Я ще подумав: білий циган — якось дивно звучить.

Я поглянув на Котелка.

— Ти ж непогано бігаєш, я так пригадую.

Він нашорошив вуха.

— Тоді ось як ми вдіємо, голубе. Біжи щодуху до корчми, забирай бричку — й жени назад по мене.

— Сотник не велів вас кидати…

— Ти, голубе, не кидатимеш, — я стишив голос. — А може, навіть, рятуватимеш мене. Гайда!

Котелок недовго барився й ушкварив вулицею, ніби за ним рій бджіл погнався. Я ж зайшов на подвір’я, оминув коня і став так, щоб з дороги мене не побачили. Кінь був добрезний — рудий, з густою рівно стриженою гривою.

— Красень, — похвалив я.

— Це ви ще жеребців нашого сотника не бачили!

— Одного бачив. Учора.

Щербатий поглянув на мене, намагаючись прочитати в моїх очах, чи я маю на гадці саме те, про що й він подумав, — за мить він вдоволено кивнув.

— Добрий був кінь… Тільки не можна було його Вієм називати. Не жарти це.

— Усе тут через нього? — запитав я. — Через демона з довгими віями? Традиції ці ваші: білі кола, жива і мертва вода…

— Біда через нього! А кола і вода — то захист.

— Так-так… — задумливо сказав я. — Авжеж… Але я що хотів спитати. Якби жива чи мертва вода раптом скінчилася — де б ви її брали?

— Так теє… У святилищі нашому, де ж іще…

— А її просто так дають чи за гроші?

— Не можна продавати! Гріх великий. Але пожертву лишити, на віддяку, — то інша річ.

— А якщо, наприклад, грошей на віддяку немає — наллють води безкоштовно?

— Так у більшості грошей немає! Відробляти треба.

— Он воно що… І де відробляти? У церкві?

— Та чого ж у церкві… Хіба мало де?! І в конюшнях, і в полі, і ліс рубати треба, та й просто харч принести… Отець Варфоломій завжди дозволяє… Дозволяв… самому вибирати… — беззубий задумався. — Це ж тепер, певно, пані Анна буде замість нього…

Я присів на дрова:

— Пані Анна?

— Крім неї — нема кому. Вона Варфоломія навчила.

Я задумався, намагаючись звести докупи все, що почув сьогодні.

— А хіба пані Анна — священик?

Беззубий насупився:

— Казали, що ви про вбивство панночки питать будете.

— Та я просто так, щоб балачку підтримати, — мовив недбало. — Цікава у вас місцина.

— Цікава, — похмуро відповів він. — Цікавіше нікуди!

— І що Хома цей?.. То він панночку вбив?

— А хто ж іще… — погодився беззубий. — Його ж над її тілом знайшли, з каменюкою в руці!

— Дивне йому випробування придумали: замкнули в церкві з тілом небіжчиці…

— Та чому ж дивне! Тієї ночі в церкві всі ікони повідкривали. А для Вія це — як поклик, мовляв, бач, ми тебе не боїмося! От він туди й заявився. Дуже навіть правильне випробування.

— А якщо Хома був невинуватий?

— Якби був невинуватий, то панночка не встала б з труни і вій демонові не підняла.

— А вона, по-вашому, встала і підняла?

Щербатий насмішкувато скривився.

— Не вірите… Хома, до речі, теж не вірив. Спершу.

— Просто не втну ніяк, — я не міг вгамуватися. — Чому тоді Хома живий лишився, якщо по нього власною персоною демон із пекла прийшов?

— Та як? Він же коло накреслив!

— Справді, — на хвилю я замовк. — А… Ще от про вашу воду, просто цікаво: що буде, як звичайну пити, з криниці? Неосвячену?

Щербатий насупився, збагнувши, що