Білий попіл - Ілларіон Павлюк

— А дідько його знає!

— Стули пельку! — гаркнула пупорізка. — Докличетеся на свою голову!

Він знічено замовк.

— Ви ж обидва нічого не тямите! Багато ви бачили сивих вовків, та ще й таких здоровенних?! — вела далі Марфа.

— То був пил. І звичайна велика тварина. Добре, якщо він коней не покусав…

— Це був Вій! — очі старої спалахнули фанатичною загравою, й вона перехрестилася. — Хіба не бачте, де ми опинилися?!

— І де ж? — запитав я, роззираючись. Ми стояли край гаю, біля підніжжя пагорба, на якому росла велика, покручена плином часу та вітрюганами, стара верба.

— Тільки з іншого боку під’їхали, здається… — здивовано промимрив Котелок, пропустивши повз вуха моє запитання.

— Ходімо! — сказала повитуха. — Й заберемося звідсіля якнайскоріш…

І вона рушила ледве помітною стежиною до пагорба.

Я запитально поглянув на Котелка. Той обережно, з острахом, підійшов до коней. Вони спершу відсахнулися, та він зловив одного жеребця за повіддя й заходився заспокійливо гладити його по голові.

— Чого стали? — запитав він мене. — Он під тою вербою її й убили. Перевірю коней. Бо що як таки встиг цапнути…

Я попрямував за Марфою, аж позаду пролунав голос Котелка:

— Так а що то за Вій такий? Усі тільки про нього й говорять.

— Демон такий. З довгими віями. Не бери в голову, — і я поспішив за пупорізкою.

До верби було трохи далі, ніж видалося мені спочатку, й ми піднялися на вершину пагорба хвилин через десять. У мене в руках була торба зі знаряддям злочину. Стара Марфа сперлася руками об коліна, щоб віддихатися.

— А тієї ночі ви звідки прийшли? — запитав я.

— Он по тій стежечці, — кивнула бабця, пройшовши під вербою. — Я зупинилася там, унизу. Місяць світив ясно. Я зразу впізнала Хому. Не так і багацько в нас на хуторі парубків.

— Вони сварилися?

— Вона… Начебто хотіла піти… Чи втекти… А він схопив її. А вона повернулася й дала йому по морді. Тоді він узявся гамселити її кулаками…

— Але, побачивши це, ви ж не закричали відразу? Чому?

Стара трохи прикрила рота — міркувала, що відповісти. Здавалося, намагається прочитати в моїх очах, яка ж заковика в цім запитанні, — й ніяк не могла втямити.

— Ну… Я злякалася. Та коли побачила в його руці камінь…

— Оцей?

Я дістав із торби пакунок і розгорнув закривавлену ганчірку. Це була кругла каменюка, на якій добре збереглися плями крові й навіть налиплі в кількох місцях довгі темні волосини.

— Так, — погодилась стара. — Я спохопилася тільки тоді, коли він її вдарив. Отоді й закричала щосили. Потім позбігалися люди…

Щось не сходилося… Я поклав камінь на траву й озирнувся, намагаючись уявити, як усе було.

— Не розумію, де він узяв цю каменюку, — сказав я їй. — Поблизу взагалі немає ніякого каміння. Жодного камінчика! Я так розумію, що каміння можна знайти аж ген, біля річки. Приміром, на Хому справді напав дикий гнів — такий нестримний, що він захотів убити дівчину, яку кохав. Але тоді йому б довелося навмисне бігти по камінь до річки… А ви ж кажете, спершу він бив її кулаками. Отже, він іще й завчасно приніс цей камінь і поклав десь тут! Але тоді це вже сплановане вбивство, а не сварка. Що скажете?

Очі повитухи, здавалося, аж світяться від злості. Всміхнувшись, я підійшов до неї.

— Хочете почути, що тут іще не до ладу?

— І що? — роздратовано запитала стара.

— Кричіть!

— Що? — не второпала пупорізка.

— Кричіть, — повторив я. — Так само, як кричали тієї ночі. Я хочу переконатися, що ваш крик могли почути на хуторі. Де тут, до речі, найближчі хати?

— За тими деревами, — здивовано відповіла Марфа.

— То кричіть!

Вона розгублено роззирнулася, потім поглянула на мене, ніби сподіваючись, що я жартую. Але я чекав.

І тоді стара закричала. Її тихе і силуване «а-а-а» могло хіба що розсмішити.

— Жартуєте?! — запитав я. — І такий оце крик міг сполошити люд на хуторі?

Вона поглянула на мене з холодною ненавистю й зневагою. Потім вдихнула на повні груди і закричала ще раз — щосили, аж поки зрештою зайшлася кашлем. Але її старече вищання все одно пролунало тихо та хрипко й одразу ж розчинилося в легкому подмуху вітру, від якого стиха зашелестіла стара верба.

— Знову щось не те, — насмішкувато сказав я. — Гадаю, вам забракло б сили й онука знадвору гукнути.

Я відвернувся від неї, знову обдивляючись пагорб. Що ж тут насправді сталося?

— Слухайте сюди, — сказав я їй, не обертаючись, — доведеться обирати. Або ви розкажете мені правду, або ж — до ладу закричите.

І раптом вона звереснула. Це був несамовитий, сповнений жаху короткий вереск, од якого зі старої верби здійнялась у небо зграя вороння: птахи сполохано каркали і кружляли понад пагорбом. Я обернувся, мов ошпарений. Повитуха лежала на землі навзнак, розкинувши руки й роззявивши рота. А над нею, з каменюкою в руці — тією, що я приніс у торбі, — стояв Томаш.

— Томаше! — вигукнув я. — Що ти накоїв?!

— Ти просто погано її налякав, — сказав він, ніби нічого й не сталося. — А кричить вона — дай Боже…

Я кинувся до старої, схилився над нею, притулившись вухом до її вуст.

— Дихає! — сказав я.

— Це ж треба, — байдужливо сказав Томаш. — Здорова бабера.

Я підвівся, стиснувши кулаки.

— Слухай-но, розумако… Сотник радив мені пристрелити тебе, якщо знову об’явишся…

— І? Що тобі заважає?

Він дістав папірець із тютюном і поклав згори кілька зеленавих дрібок.

— Як мудрі люде кажуть, — повчально мовив Томаш. — Щоб застрелити — пукалка потрібна. А сотник навіть не повернув тобі пістоля.

Я так і стояв, стиснувши кулаки. Як з ним учинити? Я озирнувся на стежку, якою ми прийшли. Томаш ніби прочитав мої думки:

— Він припреться сюди хвилин за п’ять, не раніше. Якраз устигнемо.

Одним рухом він скрутив цигарку і, запаливши сірник об підошву, розкурив її.

— Дай мені твої руки, — сказав він.

— Що?

— Ну ж бо! Ти ж хочеш розкрити це вбивство чи ні?

Я простягнув руки, і він взяв мене за плесна.

— Заплющ очі. Просто вслухайся в кожне моє слово — й уявляй, — сказав він. — Більш нічого не треба.

Його впевненість та спокій подіяли на мене гіпнотично. Хтозна-чому, та я заплющив очі й слухав Томаша, який ніби розповідав мені притчу:

— Того вечора Хома Брут був у шинку. Місцевий шинок нічим не відрізняється від усіх інших, — хіба трохи менший.

Я відчув тяжкий запах гашишу, що пеленав мене щільною димною хмарою, й спробував відвернутися, щоб не нахапатися наркотичного диму. Та він був скрізь і чимраз густішав.

— Просто уяви, — долинув голос Томаша, наче він бачив, що зараз коїться в моїй голові.

Втомившись опиратися диму, я нарешті вдихнув. Може, трохи глибше, ніж би мені хотілося. І ядучий аромат наркотику залоскотав у ніздрях і в горлі, наповнив легені.

— Він був молодий. Мав смішну зачіску під горщик і носив вишиванку, — Томаш ніби підказував мені, щоб я міг краще уявити картинку. — Тут багато хто полюбляє вишиванки, та Хома вбрав того вечора особливу — білу, як оце на мені зараз. Празникову…

І я побачив…

Гамірно. Шинок освітлювали самі лише свічки — найдешевші. І хоч їх було багато, тьмяного жовтуватого світла все одно бракувало.

За великим столом, збитим із нетесаних дощок, сидів Хома в сорочці, вишитій білим по білому. Навпроти — його друзі, двоє молодиків, яких я не знав.

— А Іван? — запитав я Томаша,