Білий попіл - Ілларіон Павлюк

— Он воно як… — я поправив рушники, затуливши ікони. — А навіщо біле коло на стелі?

Старий сів на лавицю і нервово витер долоні об штани. Потім чомусь поглянув на Котелка, а тоді — на мене. І, нарешті, сказав:

— Нам про вас казали, що ви про вбивство питать будете. І щоб, теє-то, ми все чітко відповідали… Як є. І щоб кожен тільки за себе казав. Без побрехеньок там усіляких… То це — будьте ласкаві, це — хоч зараз. А що ви про інше питать будете — нам не казали…

— Чому ж це «про інше»?! — здивувався я. — Мені казали, Хома Брут у церкві таке саме коло намалював. Довкруг себе. Ось і розкажіть, що це означає.

— А… Ну… Що тут розказувати… Те й означає, що повірив він нарешті. Тієї ж ночі й повірив! Тому й живий лишився. А якби не повірив — усе.

— Повірив, ви сказали?

— Ага. Він у нас невіруючий був… Воно й не дивно — з таким-то іменем. Руки омивав тільки тоді, як у шинок приходив, — його б інакше туди не пустили. Ну, а коли його в церкві замкнули… Тут уже кожен повірив би…

— Повірив у що?

Старий перехрестився, скрадливо поглянувши на коло над головою.

— У Вія.

У цілковитій тиші я визирнув у низьке віконце, що виходило на протилежний од вулиці бік. Там виднівся великий город на схилі, що ніби загортався вниз. Грядки доглянуті, наче клумби. Трохи далі, поміж фруктових дерев, звивалася стежка.

— А тепер про вбивство… — я повернувся до старого. — Ви чули що-небудь тієї ночі? Панночка, мабуть, ішла десь тудою, низом, уздовж річки… Кажуть, вона викрикувала ім’я Хоми.

— Кажуть, — він кивнув. — Тільки я не чув нічого такого.

— То, може, бачили?

— Та де там! Наступного дня взнав. Коли на майдані люди зібрались.

— А знаєте когось, хто сам бачив або чув? — не вгамовувався я.

— Я за інших сказати не можу, чув хто чи ні, чи хто що бачив.

— Але ж Хому ви принаймні знали?

— Аякже! Тут усі знають одне одного.

Я знову почав міряти кроками кімнату, й час до часу знехотя поглядав на сховані за рушниками ікони. Потім зупинився навпроти старого і поглянув на нього згори вниз:

— І як ви гадаєте, Хома цей… Міг убити?

Дід замислився. Він зосереджено кусав собі губи, ніби намагався скуштувати власну відповідь.

— Я спершу не вірив. Але тепер думаю, що міг. Це він убив її, пане сищику.

…Ми вийшли на ґанок. Старий поштиво відчинив нам двері.

— Ви… Коли що… Може, я не так щось сказав, то ви… І не зважайте на мене, — бубонів він. — А тільки скажіть, що поміг, чим міг… Як вони й просили…

— Останнє запитання, — сказав я, й старий замовк на півслові. Він кивнув, хоча очі його благали, щоб ми забиралися просто зараз.

— Хто напоумив вас затуляти ікони?

Він тяжко ковтнув слину й пробелькотів у відповідь:

— Щоб не дражнити… Вберегти… Ми — хутір на самісінькім краю…

— Добре, годі…

Попрощавшись, я вийшов надвір. Котелок наздогнав мене вже біля хвіртки.

— Куди тепер? — запитав він.

— До церкви, — сказав я. — Куди ж іще…

Ми знову йшли запилюженою вулицею. Кілька разів я зазирав на різні подвір’я й скрізь бачив рубанці для птиці, позначені білими колами. Місцеві й далі намагалися не дивитись у мій бік. Нарешті ми вийшли на невеличкий, але мощений каменем, майдан. Над ним височіла стара дерев’яна церква.

Піднялися сходами. На високих двостулкових дверях висів іржавий замок.

— А хто ж відімкне? — запитав Котелок. — Якщо отця Варфоломія вже немає…

— Ну, він же тут не сам служби правив!

Я загрюкав кулаком у двері, хоч і не сподівався на якусь відповідь: гуркіт тільки сполохав кількох пташок, що злетіли з дзвіниці.

— Ходімо, має бути ще один вхід.

І він таки був, але невеличкі бічні двері давно вросли в землю, і якби комусь закортіло їх відчинити, довелося б добряче попрацювати лопатою.

— Поглянемо з іншого боку? — запропонував Котелок.

Обійти церкву ззаду не вдалося: хащі кропиви й дикої малини підступали до неї так близько, що нам довелося вернутися.

Біля сходів храму переминався з ноги на ногу чорнявий чоловік.

— День добрий, — сказав я йому. — Не скажете, хто нам може церкву відчинити?

— А… Ви цеє… Сищик?

— Власною персоною. Моє прізвище — Білий.

— Білий? — здивувався він.

— Білий. А ти, голубе, в церкві прислужуєш?

— Та ні… Живу тут неподалік. Грюкіт почув. А в церкві ніхто не править.

— Це як?

Він розгублено поглянув на нас.

— А що?

— Хіба ж отець Варфоломій не в цьому храмі священикував? — запитав я.

— А… В цьому, в цьому… Тільки ж він учора… Люди кажуть, його кінь…

Чоловік зігнув пальці й впився ними в свою щоку.

— Ось ви про що… — нарешті збагнув я.

Несподівано озвався Котелок:

— Але ж пану Білому треба всередину.

— Та я знаю, де ключ може бути… Тільки ж…

— Наказ сотника, — додав я.

Цього аргументу вистачило: чорнявий одразу ж подріботів до невеличкої церковної прибудови, значно охайнішої та чепурнішої за старий храм. Чорнявий дістав ключ зі сховку між дошками і відімкнув двері прибудови.

Ми опинилися в дивному, майже пустому приміщенні. Навіть побіжний погляд враз виокремлював ковальське горно в кутку. На підлозі та стелі — ті ж таки лиховісні білі кола.

— У коло на підлозі не ступайте, — попередив нас чорнявий.

— Чому? — здивувався я.

— Звичай такий, — одрубав він і рушив до невеликого столу з тумбою, що стояв у кутку. Він довгенько порпався там, намагаючись знайти ключ.

— І хто ж це додумався кузню до церкви приліпити? — запитав я.

— А це не кузня, пане, — відповів чорнявий, який саме обмацував полички в невеличкій настінній шафці. — Ми тут воду святимо…

— Мертву? — запитав я.

— Мертву не святять. Її створюють з крові Спасителя нашого…

— Далі я знаю, — перебив я його. — Отже, святять живу? А мертву де берете?

Він поліз під стіл, видобув звідти якусь скриню й тепер копирсався в ній.

— Привозимо… — тільки й сказав.

— А чому в кузні святите? — запитав я. — Невже кращого місця не змогли знайти?

— Вогнем святимо, — неохоче відповів він.

— А ти, видно, допомагаєш? — здогадався я.

— Та все більше по господарці… Наглядаю трохи… Але тепер, коли отець Варфоломій… Царство йому… То, може, й мене призначать… Немає ключа!

Він підвівся й розгублено дивився на нас.

— Немає ключа?! А чим же ви церкву відмикаєте?

Він мовчки тупцював на місці.

— Може, ключ у Варфоломія? — запитав Котелок.

— Ні, він його з собою не носив… — чоловік почухав голову. — Ось що… Я в сусіда свого запитаю. Він тут часом прибирає. Тільки ви надворі пождіть.

Щойно ми з Котелком вийшли, він замкнув прибудову і втік.

— Ти розумієш що-небудь? — запитав я в Котелка.

— Вхід у пекло тут у них поруч, — серйозно відповів він.

Я переконався, що обговорювати це все з ним не варто.

За кілька хвилин чорнявий повернувся з якимсь хлопчиною. Вони знову зайшли в прибудову і взялися нишпорити в шухлядах столу і тумбі.

— Знайшли! — раптом вигукнув чорнявий.

У його руці був великий, геть іржавий ключ.

Незабаром ми вчотирьох стояли біля масивних церковних дверей.

Чорнявий вставив ключ у замок і щосили намагався його повернути — жили на руці набрякли, обличчя побуряковіло, — та замок не піддавався.

— Може, не той ключ? — запитав я.

— Той… Тільки ж замок не відмикали давно…

— І як давно?

Чорнявий нарешті облишив замок і сів на сходи.

— Ану, спробуй ще ти, — сказав він молодому і передав йому ключ. — Та відколи Хома втік, відтоді