Білий попіл - Ілларіон Павлюк

І я кинув йому п’ятак. Він спритно упіймав його одною рукою й знічено всміхнувся.

— Дякую, але пан сотник наказав ходити скрізь із вами, — він кинув мені п’ятак назад. — Можемо залишити бричку тут, якщо хочете пішки.

— Я хочу — без тебе.

Вискочивши з брички, я пішов дорогою, вкритою білою курявою, вглиб хутора. Котелок стиха лайнувся. Дзенькнула упряж. Я обернувся — він похапцем прив’язував коней.

Наздогнавши мене, тримався трохи позаду.

— Ти недочуваєш? — запитав я, не озираючись.

— Я працюю на пана сотника, — вперто сказав він.

Сперечатися з ним не випадало.

На хуторі панувала тиша. На подвір’ях усі господарські споруди тулилися ближче до дороги, а хати — в глибині, тож я добре бачив людей, які поралися по господарству. Щоправда, коли мене помічали, то відразу спішили сховатися в хліві, відвернутися чи принаймні просто відвести погляд.

— Чуєш, — я повернувся до Котелка. — А те місце, де її вбили… Де воно?

— Стара верба? — перепитав він і пішов швидше, щоб порівнятися зі мною.

— Так.

— Це треба через весь хутір пройти, і там є стежка.

— А якщо повертатися звідти до маєтку не через хутір, а навпростець, то кудою ближче?

— Ну…

Котелок задумався. Ми обидва зупинились.

— Хутір — на пагорбі. Тож десь отам, — він вказав рукою, — його обійти можна, якщо вздовж річки… І потім вибратися на ту дорогу, якою ми їхали.

— Вздовж річки — це ген за тими хатами? Внизу, поза городами?

Він знизав плечима.

— Певно, що так.

Я зайшов на перше-ліпше подвір’я.

— Є хто? — гучно покликав я. — Агов, люди!

Подвір’я було велике й доглянуте. Ми стояли біля самої хвіртки і чекали, що хтось вийде назустріч. Ліворуч був хлів, який майже не поступався хаті: добротний, складений із грубих брусів. Праворуч — невеличкий сарай. З буди, яку годі було розгледіти за кущами при самій призьбі, вискочив дзвінкоголосий кудлатий пес і зайшовся гавкотом. Добре, що його стримував ланцюг.

— Знаєш, хто тут живе? — поцікавився я в Котелка.

— Та де…

— Хіба ти не місцевий?

Він похитав головою.

Двері хати відчинилися, — визирнуло старече лице з довгими обвислими вусами.

— Доброго здоров’я! — гукнув я.

Чоловік поглянув на нас спершу здивовано, потім кивнув, ніби впізнав, крикнув на собаку і знову щез за дверима хати.

— Ходімо, — сказав я Котелку, й ми повільно попрямували до ґанку.

Щойно минули сарайчик, перед нашими очима постало дещо досить химерне. Принаймні досі я такого ніде не бачив.

— Що це? — здивовано запитав я в Котелка, та він знову стенув плечима.

За сараєм, на невеличкій ділянці скопаної землі, чимсь білим — вапном чи крейдою — було виведене рівненьке коло. Посеред нього, в самісінькому центрі, стояла велика колода. Її призначення не викликало сумнівів: характерні плями, налипле пір’я, рій мух, — вочевидь, тут різали птицю. Мене здивувало, що й сам рубанець був обведений білою фарбою, рівним колом. Усе це справляло дике враження, бо нагадувало якесь поганське капище.

— Чого мовчиш, голубе мій сизий? — знову звернувсь я до Котелка. — Десь таке вже бачив?

— Так, — тільки й відповів.

— Так?! І де ж ти таке бачив?

— Та тут на кожному подвір’ї таке…

Цієї миті господар знову вигулькнув на ґанку. На ньому була чиста сорочка — дід навмисне перевдягнувся, щоб гідно нас зустріти.

— Доброго здоровля! — гукнув він. — Заходьте в хату!

Я зауважив, що гостинності в його словах була небагато — більше покори.

— Я — Тарас Білий, — сказав, піднявшись на ґанок. — Збираю відомості щодо вбивства…

— Ага-ага, — перебив старий. — Знаємо. Тут усі знають! Усе вам розкажемо, геть усе. Заходьте!

Він відчинив перед нами двері.

— А що це… Що це у вас таке — отам, біля сараю? — запитав я.

— Так то ж… Курей різати… — відповів він здивовано.

— А ці білі кола… Тут усі їх малюють?

— Аякже, — він охоче закивав. — Без цього не можна. Якщо хтось умирає чи хворіє — без кола ніяк не можна!

— І чому ж це?

— Як це — чому? — він безпорадно глипав то на мене, то на Котелка, наче сподівався, що ми самі визнаємо безпросвітну глупоту цього запитання.

— Як це — чому?! — повторив він. — Це ж усі знають, чому: пекло тут поруч.

І він змахнув рукою в непевному напрямку.

— А коло, — уточнив я, — захищає?

— Аякже! — закивав він. — Ще й як!

Він іще раз вказав на відчинені двері, припрошуючи до хати. Ми зайшли, опинившись на невеличкій веранді. Коли я помітив балію з пофарбованими білими вінцями, то вже й не здивувався.

— Зараз, я зараз… — господар метушливо схопив порожнє відро й, нахиливши балію, вилив із неї воду; потім узяв повне відро, що стояло поруч, — і з нього наново наповнив балію. — Зараз…

На підвіконні веранди, поміж усілякого мотлоху, було кілька глиняних пляшок. Взявши одну з них, він виплеснув десь третину її вмісту в балію.

— Обновлю для вас… — бурмотів він. — Та вода ще з вечора… Вже вибачайте… Не чекав гостей.

Я відчув знайомий сильний запах.

— Що це? — запитав я.

— Мертва вода, — пояснив господар, пальцем розмішавши воду в балії. — Руки належить омивати мертвою, а пити — тільки живу…

— Я кажу — що в пляшці?

— А… Ну, так то вона і є. Тільки чиста, не розведена.

— Стривай-но…

Я безцеремонно спробував взяти пляшку з його рук, та старий не дозволив.

— Тільки понюхати, — попросив я.

— Нема чого її нюхати! — з його очей під густими сивими бровами аж іскри сипали. — Це мертва вода, молитвами й замовляннями творена зі святої крові Христової, як писання нам заповіло!

— Просто запах знайомий… — я покірно закатав рукави.

Зрадівши, що дурні питання в мене закінчилися, дід витягнув звідкись благенький рушник і став з ним напоготові.

Швидко зануривши руки в балію, я потягнувся до рушника, та господар відступив на півкроку.

— За нашим законом, руки належить тримати у воді стільки ж часу, скільки треба, щоб прочитати «Отче наш». Потім вода має тричі стекти по ліктях.

— Суворі правила, — гимикнув я, виконавши настанови старого.

— Ви ще дуже молодий, — похитав він головою, простягаючи мені рушник. — Вас іще на світі не було, коли пекло розверзлося на цьому місці, саме на нашому хуторі, й тоді об’явився він: ходив поміж нами незримий, а вії його були підняті. І той, хто його бачив, помирав страшною смертю.

Котелок саме почав мити руки: процедуру він знав краще за мене.

— Про кого ви кажете? — запитав я. — Він — це хто?

— Вій, — стишив голос старий.

Подавши рушник Котелку, він мовчки пішов у дім. Ми ввійшли слідом.

Звичайна, на перший погляд, хата. Піч, довгий стіл і лавиці. Але одразу впадали в око й дещо незвичні речі. На покутті, під стелею, якщо й були якісь ікони, то їх щільно затуляли традиційні вишиті рушники. А на стелі… Стеля чорніла мореним дубом, — і зазвичай це створює затишок. Та в самісінькому центрі цієї стелі було товстою білою лінією виведене акуратне коло, метра півтора в діаметрі. Просто над столом. Наче якийсь лиховісний німб.

— Сідайте, — сказав старий. — Як то кажуть, чим багаті…

Котелок сів. А я ходив по кімнаті, обдивляючись. Підійшовши до покуття, повідгортав рушники: ікони були густо вкриті білою пилявою.

— Не треба, пане сищику, — сказав господар. — Ми бережемо їх.

— Добре ж бережете! Навіть пилюку не витираєте…

— Пилюка образам не зашкодить, — по-філософському зауважив дід, — а от виставляти їх напоказ, коли живеш при брамі пекла… Це