Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

Іван не відповідав на такі закиди, чим дратував багатьох.

– Це все мій батько, – якось казала мені його мати. – Це все його дурні гени. Такий самий був. Боюсь я за Івана. Дуже боюсь, Микито.

Дід Івана Принципа, Андрій Ігорович Ярема, завзятий картяр і театральний актор, загинув у віці 38 років від ножа міських бандитів, коли пішов один проти цілої зграї, аби захистити невідому йому жінку. Пізніше виявилося, що та сама жінка була досить своєрідної поведінки і на суді клялася, що саме Ярема першим напав на її «приятелів».

Іван був таким самим. В ньому жило вроджене почуття справедливості, кровилася рана нестерпного бажання добробуту й злагоди для людей. Він щиро любив Україну, без пафосу, ура-патріотизму та шароварщини. Принцип повністю відповідав своєму прізвищу, адже його не можливо було задобрити, купити, переманити, залякати.

– Якщо смерть, значить смерть. Але ні кроку назад! – сказав він мені того дня, коли з нашої легкої руки полковник Ігорін впав на рельси харківської підземки.

І ще я знав напевно, що Іван Принцип не здатний на зраду. Я міг покластися на нього, міг довірити йому своє життя, майбутнє Анюти, моєї дитини, бо ніколи в мене не було такого друга. І вже ніколи не буде. Мирон, покійний Хворостенко, генерал – все це так. Але Принцип завжди був для мене особливою людиною.

На небі вже грало сонце і ми під’їжджали до Маріуполя, який залишався українським виключно завдяки силі нашого бентежного, нескореного люду, добровольцям та чесним патріотам, котрі й двох слів не могли вправно сказати українською. Така вже була в нас країна, де патріотизм мірявся не мовою твого спілкування, а готовністю захищати кожен клаптик землі, по якій ти бігав, на якій зростав, ставав людиною, аби передати ту землю усім наступним поколінням.

* * *

Маріуполь зустрів нас тишею подиху морського повітря. Ми їхали містом, в якому вже були не раз. До штабу залишалося зо два квартали, коли Принцип сказав:

– Занадто тихо для прифронтової зони.

– Не наклич біди, Іване, – зауважив йому Василь, який завжди вирізнявся вірою в усе потаємне та надлюдське.

– Кому на роду написано повіситися, той ніколи не втопиться, – відповів йому на те Принцип.

Наша перебування в Маріуполі залежало від ефективності виконання задач, що стояли перед нами. Ми були контррозвідкою, людьми, що ловили шпигунів, зрадників, диверсантів. Але цього разу в наші руки плила досить поважна риба, з російським паспортом і такими ж російськими погонами на її сутулих, підлих плечах.

Нараду призначили на другу годину по обіді. До того часу ми були вільні і поїхали відпочивати. Нас поселили в одному з приватних готелів, власник якого ще рік тому назад зрозумів, що коли в його рідне місто прийде «руський мір», не буде ані готелю, ані його самого.

Мені з Принципом виділили номер на другому поверсі, що також мав запасний вихід, або як казали – чорний хід.

– Моє ноу-хау. Спеціально для бомонду, який полюбляє чужих жіночок та шанує таємність, – посміхався господар готелю, коли ми вперше приїхали до Маріуполя, а трапилося це в квітні 2014 року.

Номер був гарний – дві кімнати, великі вікна з жалюзі, що виходили на сонячну сторону. Обставлений в стилі хай-тек, він подобався мені, чого я не міг сказати про Принципа, який тяжів до консерватизму та класицизму.

– Тут тобі не Париж, – якось сказав я йому, нагадавши, що офіцери українських спецслужб не мають вибору і бути невдячним за шикарні апартаменти – прояв саме дрібного хохляцтва, але аж ніяк не української позиції.

– Та йди ти, – сказав він мені, погоджуючись в своїй душі зі справедливістю моїх слів.

Поки я розмовляв по телефону з дружиною, Принцип прийняв душ та поголився. Він увійшов до кімнати, сів на своє ліжко і дістав з сумки папку з паперами, яку нам дав генерал. Там містилися відомості щодо об’єкта нашого чергового полювання.

– Майор ФСБ Кренін, – сказав Принцип і передав мені фото.

З фотографії на мене дивився сивий чоловік років під сорок, з глибокими зморшками на його лобі. Прямий ніс, маленькі, карі очі, тонкі вуста.

Тим часом Іван продовжував:

– Кренін Сергій Павлович, 1976 року народження. Брав участь у другій чеченській війні, операціях зі звільнення заручників у Москві під час «Норд-Осту» та в Беслані. Спеціалізація – протидія тероризму та агентурні мережі на території потенційного ворогу. Корінний москвич, був два рази одружений, дітей не має, або ж нам про таких не відомо. Ось тут, – Іван передав мені аркуш паперу – його московська адреса та адреса його батьків. Походить з робітничої сім’ї.

– Мене більше цікавить його психологічний портрет, – сказав я Принципу.

Він почав перебирати аркуші паперу, відшукуючи відповідь на мій запит.

– Ага, ось, – Іван витягнув білий аркуш, заповнений лише на половину.

– Перед нами доволі непроста людина. На формування його особистості першочергове значення мав батько, визначальне – ФСБ. Він – продукт російської системи спецслужб у кращому розумінні цього слова. Має логічний склад розуму, який підкріплюється сильною інтуїцією.

– Це може ускладнювати нашу задачу, – зауважив я.

– Не перебивай, – відмахнувся від мене Принцип і продовжив. – Природжений виконавець, поважає ієрархію і розуміє її як єдину систему відносин, яка вважається ефективною. Ніколи не обговорює наказів старших. При їх виконанні завжди керується тезою про те, що ціль виправдовує засоби. Прагматик, цинік, без зайвих ілюзій щодо основних законів життя та перемог. Вірить у правильність своїх дій та рішень вищого керівництва. Кренін – людина, яка орієнтується на поточний момент, легко адаптується до обставин реальної дійсності, в якій перебуває.

– Одним словом, вправний солдат такої ж вправної системи.

– До того ж, на відміну, від усякого роду шовіністів, монархістів, ідеалістів та фашистів, добре усвідомлює, що війна для Росії – це єдиний вихід втриматися існуючому режиму при владі. При цьому, на думку майора Креніна, тотальна війна – прискорений крах, гібридна війна – поле й шанс для маневрів і політичних торгів. І наостанок скажу, що маємо справу з досить підготовленим ворогом, якого не зламали півроку полону в Ічкерії.

– Він був у чеченському полоні?

– Так. У 2000 році.

– Цікаво, – я підвівся з крісла і почав ходити кімнатою.

– Не бачу нічого цікавого. Ще один мерзотник, якого потрібно упіймати та покарати.

– Або знищити, – додав я.

Іван помовчав трішки, а потім сказав:

– Такого