Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

Той перший травневий дощ я зустрічав в околицях Слов’янська – міста, з якого все тоді і почалось. Хтось казав про Крим, про Майдан, гомоніли про лихий Кремль, зрадливу Європу та невпевненого чорношкірого американця, нарікали націоналістичним радикалам та бандерівцям, тихо ненавиділи олігархів і вголос вимагали смерті для екс-президента, але я точно знав, що все трапилось у Слов’янську, за стінами хиткого будиночку, в якому навіть не було туалету.

Я сидів за метрів тридцять від того будиночку, дощ накрапав за воріт спітнілої сорочки, а в очах починало темніти. Вже більше двох днів сон залишався для мене жаданою примарою. Я струснув головою, обтер лоба давно не праною хустиною і знову припав до землі. Ніздрями побіг бадьорий запах трав разом з мурахами. Навушник тис у вухо, а в моїх руках був бінокль. Поруч лежав пістолет, в якому залишалося шість куль. Шість клятих куль на чотири ворога! Ніж я втратив декілька годин тому назад, коли перерізав горлянку ще досить юному терористу, котрого знали в Криму як відчайдушного ґвалтівника та вбивцю. В моїх мокрих кишенях не було ані копійчини, телефон підступно вколов розрядженою батареєю, другий апарат я розбив об голову іншого сепаратиста, який, скоріше, був уродженцем республіки Ічкерія, ніж Донецької області. Мені нічого не залишалося, як сидіти у засідці та слухати, про що говорять терористи. Благо, я мав такий привілей.

Я вийшов на них випадково, несподівано, втім, як і все, що було на тій війні. Випадковість на випадковості, трагедія на трагедії, безпомічність і хтива зрада, шалені гроші, затуркані люди, зомбовані, залякані, втомлені, апатичні і злі, всі вони були частиною того спектаклю, що ставився сильними світу цього; цинічні гросмейстери від політики робили свої ходи, масовані хвилі інформаційної війни, що розбивали все живе та мисляче на своєму шляху, неслись океаном комунікацій, заперечуючи і правду, і брехню, і правду, вже збудовану на брехні. Серед всього того галасу, горя й звірства був я – капітан Принцип, про існування якого забули і керівництво, і декілька друзів, яких подарувало мені життя. Чи просто звело в одне русло?..

Я намагався не думати про те, а прислухався до розмови, що багряно майоріла матюками, російською вимовою та сухим, глухим кашлем. Мій мозок напружено працював, часу залишалося обмаль і чомусь дуже нестерпно хотілося жити. Хоча б для того, аби побачити, чим усе закінчиться.

В навушнику пролунав грізний крик, і я сказав собі: «Час йти!»

Я повз травою, весь у багнюці та смороді, до будиночку залишалося метрів з двадцять, бінокль заважав, але я не мав права його покинути. Війна потребувала всього, тим паче, коли ти залишаєшся на самоті з ворогом.

З того часу, як сепаратисти захопили Слов’янськ і один за одним почали спалахувати міста Донеччини та Луганщини, минуло більше місяця. Вже потоками лилася кров, Кремль продовжував розставляти пішаків, які нищівно били українських королів та королев, Захід вводив санкції та кинув Києву перший грошовий транш, а гривня падала й падала, ніби хотіла сягнути найглибшого дна, яке може подарувати тільки шалена інфляція. Стрибки цін, перепади емоцій, бурхлива ненависть і жорстока правда невідомості та страху оселилися в Україні. Зрада була на зраді. За часів «легітимного» система силових структур, спецслужби та армія перетворилися на уражений організм проросійської чуми. Гроші вирішували проблеми, розв’язували язики, підштовхували до дій. На моїх очах все курвилося, падлючилося, продавалося та купувалося. Від Контори залишилися тільки офіційна назва, посвідчення і табельна зброя. Мої колеги будували вишукані палаци, роз’їжджали на лексусах та мерседесах, відправляли сім’ї на відпочинок до Іспанії та на Лазурний берег Франції, а я мовчки дивився на те, розуміючи, що все закінчиться якоюсь бідою, грандіозною катастрофою, адже на тлі загального банкрутства, злиденності, безвиході банкет вузького кола на кістках державності виглядав по-злому небезпечно.

І гуділи дзвони над Україною, але їх не чули, аж поки не почали гинути люди. За ідею, за гроші, з дурості, патріотизму, романтизму та ненависті, болю і відчайдушності. Гинули з цікавості, жадібності, погоні за величчю. Або ж просто від очманілих та нахабних куль. Гинули як за Україну, так і проти неї. Горіли у вогні, були закатовані до смерті, позбавлені частин тіла, повішені на іржавих, проте міцних гаках, розстріляні невідомими снайперами, котрих ніхто не збирався шукати, закопані у невідомих ямах, на які ніхто й ніколи не принесе квітів. А я повз травою, аби примоститися за липою і цілитися у бензобак «Тойоти», що належала людям у будиночку. У мене був тільки один шанс, і я вирішив піти на те, що задумав.

Спина торкнулася дерева, і я перевів подих. В навушнику наростала суперечка. Предмет конфлікту був зрозумілим – фінанси. Терористи кричали один на одного, але до моїх вух долітали тільки три голоси. А до хати зайшло четверо. Четвертий мовчав. Якби я міг бачити крізь стіни, то угледів би того чоловіка – з прищуленими оченятами, надірваним лівим ухом, міцними руками та знаннями, які дозволяли вбивати йому собі подібних.

Невидимий для капітана Принципа, чоловік сидів за столом, обпершись однією рукою об нього, а іншою грався з ножом, на рахунку якого значилася не одна горлянка.

Гомін партнерів по небезпечному бізнесу почав йому набридати. Він дивився на тих людей – здичавілих, жадібних, жорстоких, і йому не було їх шкода. Йому взагалі було байдуже. Особливо відносно того, що з Краматорська, якого йому накинули росіяни. Він не мав бажання ділити з кимось свою частку, пускатися у душевні балачки про наболіле, приятелювати з ними та проводити вільний час у пияцтві або ж за грою в карти. Казати правду, в нього не було й вільного часу, аби витрачати його на дурниці. Тому він підвівся на ноги, кинув погляд на партнерів, за два кроки подолав потрібну йому відстань і одним рухом перерізав горлянку одного з сепаратистів, того самого, що народився під Краматорськом.

– Ти на х… – слова застрягли, а замість них щедрим потоком болю забила гаряча, ще жива кров.

Він відступив від падаючого тіла, зігнувся над ним, обмацав, витягнув пакунок доларів, замотаний в папір і перехвачений скотчем, провів тим пакунком перед очима тих, котрих він залишав жити і жорстким, таким, що не терпить заперечень, голосом сказав:

– Йдемо! Час приступати до роздачі.

Тому, коли вони вийшли з будиночку, я здригнувся. Їх було троє, всього лишень троє! а не четверо.

– І шість клятих куль, – сказав собі я, розуміючи, що