Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

Мирон викликав мого водія і допоміг мені сісти в автомобіль. Мені було зле, але я не хотів до лікарні, міряти тиск, приймати ліки або ж лежати вдома. Моїй душі кортіло їхати Києвом, споглядати весну, перехожих, дихати на повні груди та відчувати цю мить. Мені хотілося коньяку, філіжанку кави і напрочуд ласу жінку, яка чекала на мене вдома. Я відтягував момент нашої зустрічі, бо кожним шматком життя потрібно насолоджуватися по-різному. Що можна наодинці, ніколи не зрозуміти вдвох, тим паче, коли поруч з тобою вродлива і жадана жінка.

– На Львівську площу, – сказав я водію, аби всістися в крісло за столиком «Суаре», трішки випити, пригоститися міцною кавою, трішки згадати, а ще трішки подумати і їхати додому. В цьому закладі мене кидало то в атмосферу французького кафе, а то англійського клубу, чи просто київського, рідного закладу, де сидиш на просторій літній терасі, поруч з тобою кремезний дуб, старий, як саме життя, молоді люди посміхаються й фліртують між собою, зграя хлопчаків веселиться, а ти – генерал СБУ, сидиш собі, п’єш свій коньяк, запиваєш його міцною кавою, запалюєш сигарету і думаєш, як би не впасти зараз від розриву судин.

Я знав, що з позиції медицини моє рішення їхати до «Суаре» було не найкращим, але я також знав, що вже ніколи не стану іншим, не змінюся, навіть коли усвідомлено буду вкорочувати свій власний вік.

Голову почало відпускати. Широкі екрани телевізорів, що висіли під гнутою стелею літньої площадки бару, показували футбол. Була Ліга чемпіонів, і «Динамо» вселяло надії.

Я сидів десь із півгодини, міркуючи над словами Мирона, над усім тим, що я бездумно затіяв, думав про наслідки і усю ту трагічну фантасмагорію, в якій вже більше року жила Україна.

Моє обличчя ще було червоним. Я розрахувався, дописав останні слова до свого записника, який вирішив розпочати разом з операцією «Ворог», і пішов до машини.

Я їхав додому, смакуючи деталі майбутнього сексу зі своєю дружиною. І в ту єдину мить, сидячи на задньому сидінні службової «Тойоти», я був переконаний, що хто-хто, а ось вона не схибить у ролі, яку їй відвело життя у моєму генеральському, не на одну зарплату офіцера та преміальні і надбавки за вислугу років, а збудованому на відверті нетрудові доходи триповерховому палаці на березі, мать його так, Київського моря-я-я!

Розділ 3

Капітани

Нечипайло

* * *

На Солом’янку приїхали вже вночі. Ми жартували в таксі, а дружина увесь час повторювала про вишуканий вечір, який вона заслужила роками страждань поруч із бездушним іродом, тобто зі мною.

– Побільше б таких вечорів, – сказала вона і поцілувала мене в самісінькі губи, коли ми проїжджали будівлю Міністерства оборони.

Наша квартира була на третьому поверсі звичайної хрущовки, яку так ненавиділа моя дружина.

Насолодившись одне одним, ми сіли у вітальні, я налив шампанське і сказав:

– Тепер скажи мені, що тобі ще треба?

Вона зухвало кинула на мене погляд, але в її очах десь промайнуло і кохання, і задоволеність.

– Ох, Микито, я – жінка тендітна, вишукана. Маєш працювати, працювати і працювати. Хоча б іще три рази про триста тисяч, – сказала вона і провела язиком по своїх солодких губах.

Я сів біля неї і поклав їй руку на плече.

– Анюто, – сказав я дружині. – Неможливо заробити усі багатства світу.

– Мені й не потрібні вони усі. Вистачить тільки деяких.

– Все буде, – я почав гладити її волосся, поцілував шию, опустив руку на груди. – Дай тільки часу та сил.

Вона не відповіла. Заплющила очі та мовчки насолоджувалася моїми пестощами. Потім різко вскочила, відбігла до протилежної від нас стіни, де стояла шафа, обперлася об неї, і я почув, як вона почала плакати.

Я не любив її сліз, як і її претензій. З кожним роком мені ставало дедалі тяжче пояснювати, що капітан СБУ – це звучить гордо, що справа не тільки у грошах і не варто вимірювати рівень людини виключно розміром її гаманця. Є речі, які просто не піддаються виміру, бо вони ж такі вічні, як життя та смерть.

– Перестань, – я підійшов до неї і торкнувся її плеча. Вона здригнулася й розвернулася до мене. Потім обвила мою шию руками й притиснулася до мене.

– Мені страшно, Микито, – сказала Ганна Нечипайло, і я зрозумів, що їй справді лячно відпускати мене у чергове відрядження на Донбас.

Взявши її за руки, я наказав дивитися прямісінько в мої очі. Вона так і зробила.

– Запам’ятай одне: я ніколи не піду на такий ризик, аби залишити тебе вдовою. Хай там що, але я завжди пам’ятаю, що за моєю спиною є ви. Україна – вона велика. Захистять й без мене. Тим паче, що нас усіх продають за копійки.

– Хто продає? – крізь сльози запитала мене Анюта.

– Відомо хто – паскуди цього світу. Нелюди війни. Зрадники батьківщини.

– Ой, Микито! Я так боюся… – вона знову почала ревіти.

– Годі! – я вирішив гримнути на неї, але таким своїм кроком спричинив справжню істерику. Боже, як я втомився від тих істерик, її розповідей про краще, багате життя, про те, як вона працює, про міф мільйонерші, яка ніяк не може надибати свої мільйони!

Я полишив її у кімнаті, а сам пішов на кухню, де дістав з холодильника студеної горілки, налив собі повну чарку і випив. За декілька хвилин я почув, як вона підійшла до мене.

– Вибач мене, Микито. Вибач, – сказала вона, шмигнула двічі носом й пішла спати, а я все сидів на нашій маленькій кухні, де й вдвох було складно розминутися, і думав про операцію «Ворог», про наш «бенефіс» зі зрадником Ігоріним, про триста тисяч доларів, які мені дісталися від генерала, і про те, на що усі ми зголосилися в ту ніч, коли отримали «привіт з Новоросії».

Спати я пішов, коли вже світало.

В той день мені не потрібно було на роботу, бо ввечері я відправлявся у зону АТО.

Починав накрапати дощ. Принцип стояв на порозі моєї квартири і слухав настанови Анюти, яка давала йому останні дороговкази на рахунок мене.

– В жодному разі не дозволяй йому пити! Йому просто не можна,