Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

– Ні, не так, – сказав він. – Відклич тільки одного з них. Інший має зникнути безвісті. Як і не було його. Сам вирішуй, хто приїде до Києва, а хто зникне.

Я задумався. Звичайно ж, відкликати я мав Нечипайла. Його дружина і дитина…все це казало саме на користь Микити. Я не потребував сімейних драм, сліз жінки, яка зранку і до самої ночі буде оббивати пороги мого кабінету та дому. Принципа ж я був готовий віддати Гаруну та безвісті, яку тепер було прийнято називати ДНР.

– У того твого Принципа є рідня? – запитав мене Гарун.

– Батько і мати, – сказав я.

– Це дещо ускладнює справу.

– До того ж, він у них єдиний син.

– О Боже, мій генерале! В тебе що, тільки один я, наче вітер в полі?

– Ти не знаєш Івана. Для досягнення цілі він поступиться усім. Навіть спокоєм рідних батьків.

– Фанатик? – запитав мене Гарун.

– Так, – чесно відповів я. – Ти не хвилюйся за його батьків, бо й він не згадає про їхні нерви, коли питання торкнеться обов’язку перед батьківщиною.

– Що ж… то краще для нас. Відкликай свого Нечипайла. Принципа ж залиш мені.

Я повернувся на Володимирську. Мирона не було на місці і на моє запитання, де він, я почув, що полковник Мирон виїхав на зустріч з важливим агентом. Я подивився на свого помічника і запитав його:

– А тобі звідки знати, важливий той агент, чи ні?

– Я так думаю, – впевнено сказав він.

– Ти менше, хлопче, думай, а більше працюй. Хоча б користь якась буде.

Він опустив голову і пішов геть.

Я не любив того свого помічника (мова не йде про мою креатуру, яка колись працювала у Чернівецькому СБУ). То був інший субчик, якого мені накинуло керівництво. Можливо, він був непоганою людиною, проте для мене мало значення те, як він опинився біля мене, а не його людські якості. Однією з його функцій, а можливо, й першочерговою, було спостереження за мною та моїми хлопцями, чого я не міг пробачати нікому й ніколи. Часом, коли я був зовсім не в гуморі, мені кортіло розчавити його, наче бридкого таргана. Але субординація й далека школа зупиняли мої відверті почуття, аби я знову був Бульдогом, тим, яким мене і знали в СБУ.

Мирон з’явився за годину. В його рухах та погляді не було жодної турботи, нервозності чи розпачу. Полковник залишався полковником, готовим як доповідати, так і слухати.

– Як там твій важливий агент?

– Який саме? – не зрозумів запитання Мирон.

– Гаразд. Ти де був?

– На зустрічі.

– З ким?

– Зі спеціалістом з тортур. З тим, якого ви мені порадили.

Я прищурив очі і запитав його:

– І як він? Справив враження?

– Професіонал. Він нам підійде, – була на те суха відповідь Мирона.

– Ти казав йому, хто стане його клієнтами?

– Як міг я йому це казати, коли й сам ще не знаю?

– Гаразд. Пішли прогуляємося. Є розмова, – сказав я йому, і ми вийшли з мого кабінету.

Весна ніяк не могла побороти зиму. Вітер рвав з мене капелюх, і я притримував його рукою.

– Я все думаю про того полковника, що впав на рельси у харківському метро, – сказав я Мирону.

– А що про нього згадувати? Собаці собача смерть. Як подумаю, скільки через нього хлопців загинуло, то розумію, що наша кара була занадто демократичною, майже царською.

– Ти не гарячкуй. Я про інше. Чи не занадто рано ми це зробили? Адже ризик був колосальний. В нас нічого ще не було готово. Та й зараз…

– Що зараз?! – Мирон зупинився і почав їсти мене своїм поглядом.

– Чого вилупився на мене? – я не любив, коли він ось так дивився на мене. – Чи ти вважаєш, що ми готові? Так, аби вже запустити цей потяг і він дійшов до кінцевої станції?

Мирон мовчав. Ми пішли далі, минаючи Золоті Ворота у напрямку Оперного театру.

– Той потяг ви запустили самі. Тоді у вас вдома, коли ініціювали операцію «Ворог».

– Мовчи, Женя, мовчи! – я не мав права на злість, бо він був правий, але людина занадто слабка, аби визнати свої помилки. Навіть, коли вона дуже сильна.

– Пане генерале! – Мирон знову зупинився. Він дивився прямісінько в мої очі і я ледь не схибив, але, все ж таки, витримав той погляд.

– Кажи, – мій голос тремтів, і він це помітив.

– Я хочу сказати, що з Ігоріним ми все зробили правильно. Він не мав права жити, бо через нього загинула не одна сотня наших хлопців. Хто втішить сьогодні їхніх дітей, жінок, матерів? Хто заступить їм батька, сина, чоловіка? За кляті долари він продав нас усіх. Його хвойда бенкетувала на ті криваві гроші в той час, як деякі вдови не мають навіть копійчини, бо їхні чоловіки були добровольцями, без статусу учасника АТО.

Ми поховали тільки голову Андрія, але до цього часу не знаємо, де його тіло. А щури, на кшталт Ігоріна чи тих, що сидять по теплих кабінетах, їдять щодня ікру і гасають Києвом на автівках за сотні тисяч баксів, надалі ділять гроші пенсіонерів та інвалідів, поробили собі статуси учасника АТО, навіть не виїжджаючи до Харкова, аби не платити за квартиру, мати додаткові пільги, продовжують насолоджуватися вседозволеністю та розпустою. Ви що не бачите, хто при владі? Це «врємєнщікі», цинічні істоти, які аж нічим не відрізняються від тих, хто був перед ними. Вони продають Україну. Як не Росії, то Америці, Китаю і ще кому. Ніколи не здатні на самостійні рішення, на державницьку діяльність, а тільки красти, красти, красти. І все це вони називають словосполученням «вміти заробляти».

Ми все зробили правильно, бо коли влада не здатна захищати свій народ, коли знущання тривають і навіть посилюються, хтось мусить зупинити усю ту наволоч. Я ні про що не жалкую. Хіба що про одне. Ігоріна треба було б віддати до рук мого сьогоднішнього знайомця, аби він різав його шматками і кормив тими самими шматками цю паскуду.

– Заспокійся, Женька! – я стиснув його руку і як тільки доторкнувся до неї, відчув, що він увесь тремтить. – Тихо, кажу тобі! Заспокійся! Не час зараз!

– Ні, пане генерале! Саме зараз, або ніколи, – він висмикнув руку і продовжував:

– Я не зупинюся ані на мить, поки не переб’ю усю ту мерзоту, усіх тих зрадників, корупціонерів, вбивць наших дітей, садистів і тварин, що вирішили встановлювати свої