Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський
– А якщо штаб згорить? – вирішив пожартувати я, але блискавки її очей, стиснуті враз зуби та дрібні кулачки вказали мені на недоречність та хлоп’ячу дурість того жарту.
– Мовчи, Нечипайло, мовчи! Стули пельку, бо ти зіпсував моє життя. Ти…
– Анюто! – сказав Принцип. – Подивись на мене.
Він взяв її за руки і усміхнувся. Вона вперлася своїм важким поглядом в Івана, проте він не розгубився.
– Я обіцяю тобі, що Микита повернеться живим. Я присягаюсь, що він не буде пити, не буде лізти на передову, а займатиметься виключно тим, що я йому наказуватиму робити.
– Не бреши, Принцип! Капітан не має права віддавати накази капітанові. Горе одне з вами. Коли ви майорами, хоча б, станете?
– Може, час вже йти? – мені починали набридати їхні теревені, і я вирішив нагадати про себе.
– Мовчи, – сказала Анюта, постояла з хвильку, а потім кинулася мені на шию і стиснула її так, що стало тяжко дихати. Ніколи й не думав, що у тих маленьких та тендітних жіночих руках може бути стільки чоловічої сили.
На вокзал ми їхали вдвох з Іваном. Від самого початку донбаської війни і старту моїх вимушених відряджень я заборонив Анюті проводжати мене до перону. Мені вистачало прощань вдома, її по-жіночому боязких та одночасно турботливих настанов, що їх вона намагалася загримувати під войовничість.
– Знаєш, – сказав я Івану, – я її дуже кохаю. Не зважаючи ні на що. Без неї…
– Я все знаю, – він обернувся до мене з переднього сидіння і підморгнув. – Не переживай, Микито! Все буде добре.
Не доїжджаючи вокзалу, ми веліли таксисту зупинитися на Урицького, змінили таксі і поїхали в інший кінець Києва, де на нас чекала група з шести чоловіків. На Схід ми вирушали двома машинами, але про це мали знати тільки ми. Навіть Анюта, чи можливо саме вона в першу чергу, повинна була думати, що за якусь мить я займу своє місце у купе харківського потяга, аби зранку вийти на пероні іншого вокзалу.
Минаючи Південний міст, я дивився у темінь Дніпра, його мовчазливу велич, що пам’ятала різні часи, різних людей, долі й трагедії нашого невгамовного й одвічно нещасного народу. Іноді мені здавалося, що ми назавжди прокляті за чиїсь далекі діяння, чиюсь пихату злочинність, приречені на боротьбу та виживання в той час, як інші народи були спроможні на процвітання.
– Чому так, Іване? – питався я Принципа, ділячись з ним своїми роздумами.
– Бо так, – відповідала мені сумна, розгублена посмішка на його вустах.
Найбільше, що мене бентежило у тій війні та нашій країні, це те, що я не міг угледіти проблиски світла в кінці українського тунелю. Не виднілися вони мені ані в столиці, ані на Сході, ані на Заході. Я бачив караван, який йшов на забій, сподіваючись тільки на себе і на якесь диво, божественну силу, чародійство невідомих планет, що жило в наших стомлених душах і ніяк не хотіло матеріалізуватися в реальному світі.
– Під’їжджаємо, – сказав Іван, коли ми звернули вправо і таксі почало блукати дворами Харківського масиву.
За декілька хвилин наше авто зупинилося, я розрахувався з таксистом і ми вийшли на вулицю. Хлопці вже чекали на нас.
– Привіт! – ми поздоровалися з усіма, завантажили наші речі до «Тойоти», перекурили на дорогу і рушили.
– На Маріуполь? – спитався я Василя, нашого водія.
– Так точно, пане капітане! – відповів мені цей завжди веселий здоровань, і я кивнув йому головою.
Принцип та ще один наш працівник розмістилися на задніх сидіннях. Попереду нас їхала ще одна «Тойота», щоправда, трішки старша за нашу. В ній було четверо чоловіків. Двоє – з ГРУ, а ще двоє – з міліційної розвідки. Що стосується нашого екіпажу, то він був повністю есбеушним.
770 кілометрів та майже 11 годин дороги – такою була наша доля і наше життя. Бориспіль, Березань, Пирятин, Лубни, Хорол, Новомосковськ, Синельникове, Васильківка, Покровське, Гуляйполе, а далі – вже на Маріуполь. Ми їхали мовчки, спали по черзі, їли разом, зупинялися, мінялися з Василем місцями за кермом, жартували, будували плани на майбутнє, розповідали про свої алкогольні та чоловічі подвиги, запрошували одне одного по приїзді додому в гості, на рибалку, шашлик, більярд та боулінг. За час дороги ми встигали обговорити купу тем, розповісти сотні історій, але ніхто з нас ані словом не обмовився про війну, яка чекала на березі Азовського моря. Ми не хотіли обговорювати її, бо увесь час думали про неї, і навіть сміливим та відчайдушним ставало страшно. Смерть ніколи не викликає радощів. Навіть смерть ворога, бо дає тільки одну сатисфакцію. І не завжди та сатисфакція приносить спокій.
Коли ми оминули Дніпропетровськ, я пересів за кермо. Хлопці дрімали, і Василь приєднався до них. Дорога була тихою, пустою, де-не-де нам траплялися поодинокі зустрічні авта. Я дивився вперед, час від часу кидаючи погляд у дзеркало заднього виду на Принципа. Він спав і сопів своїми двома дірками, схиливши голову у правий бік, притулившись до дверей. В його сні була суміш дитячої безпечності та чоловічої серйозності, романтизму й відвертої жорстокості, на яку він був здатний. Я дружив з Іваном з академії, коли ми тільки-но прийшли на навчання і нам було по 17 років. В ті приємні часи ми вірили у справедливість та демократію. Служба ж змінила нас, точніше мене, бо Іван і сьогодні продовжує вірити в усю цю маячню.
Принцип – він особливий. Не зустрічав я таких ще людей. Зі зв’язками його батька вже давно можна було засідати під Куполом або очолити певні приватизаційні процеси в Україні. Але єдиний син громадянина Принципа вирішив йти наперекір усьому. В першу чергу, прагматизму та здоровому глузду. Батько відкривав перед ним двері Америки, Великої Британії, Франції та Скандинавії. Іван їхав туди, аби вже за декілька тижнів втекти назад, на розбиті, криві дороги України, без яких він не уявляв свого життя. Його манили зорепади на схилах Дніпра, життя в гуртожитку натомість, аби мешкати в величезній квартирі батьків на Великій Житомирській, футбол на асфальті, замість дорогих та елітних спортклубів для обраних, ілюзія щастя для всіх за рахунок ув’язнення декількох.
– Ти був би справним більшовиком, – сміявся я з нього в
