Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський
– Годі, полковнику!
– Ні, не годі, – я бачив, що Мирон розійшовся не на жарт. Я дивився в його червоні очі і відчував, як в моїй голові пульсує кров. – Не годі, Павло Романовичу! Ой, як не годі! Я тільки-но розпочав, і бачить Бог, я доберуся до кожного з них.
Не намагаючись перебивати полковника, я відвів його з тротуару. Ми стояли під напівголими деревами, які тільки-но розквітали у своїй жазі нового життя.
– Я не хочу жити в країні, де ніколи не знатимуть, що таке закон. Мені байдуже щодо всіх тих покидьків, які засіли в своїх фешенебельних кабінетах з трьома класами освіти на всю їхню підлу зграю і вирішують, кому бути, а кому ні, кому красти, а кому жебракувати, кому жити, а кому помирати. Ми вже рік балакаємо про АТО, забуваючи при цьому, що коли проводиться спецоперація проти терористів, залучають виключно професіоналів спецслужб та спецпідрозділів, а не гонять зелених хлопчаків під шквали «Градів». Ми забуваємо про тисячі волонтерів, які давно вже виконують усі функції держави із забезпечення наших військ у зоні конфлікту. Ми чомусь вже не шукаємо усіх тих, хто має відповісти за розруху, організацію та підтримку сепаратистських мереж, політичні провокації та звичайні вбивства. Ми виконуємо бездушні рішення Вашингтона, який, між нами, нічим не кращий за Москву. Грають в нашій країні одне проти іншого, бо ні першому, ані другій не вистачає сміливості й порядності битися на їхньому власному полі. Навіщо ж? Для цього є Україна, Грузія, Лівія, Сирія, Ірак, Афганістан. Все ж відомо зі старих ще часів. Ніц не змінилося!
Він замовкнув і сів біля мене на лавку. Я дав йому прикурити, не дивлячись на нього, а пускаючи кудись свій погляд в сторону за сивим димом сигарети.
– Все сказав? – спокійним, врівноваженим голосом запитав я Мирона.
– Поки що все, – відповів він мені.
– Чого ти так розійшовся? І про владу не треба. Є там і порядні люди. Мало політичної волі. Та й тиск шалений…
Він докурив, викинув недопалка, подивився на мене і сказав:
– Зайве ви тоді затіяли з дівчатами, Павле Романовичу. Не треба було. Я розумію, що ви хотіли як краще, а вийшло як завжди. Хочете знати, чому я так розійшовся? Та моя подруга, коли ми вже залишилися наодинці, після шикарного сексу довго розповідала мені про свій новий «Рендж Ровер» та нову квартиру з видами на Дніпро. І знаєте звідки це в неї? Все від її коханця, високого чина в ГПУ. Того, про якого вчора газети писали. Ось так буває, пане генерале, коли держава втрачає монополію на силу, а люди – право на закон і справедливість.
Я збліднів. Я відчував, як скаче мій тиск, і знав, що цієї проблеми мені вже не вирішити – років зо два тому я перейшов до категорії завзятих гіпертоніків і останні події мого життя аж ніяк не додавали мені здоров’я. Смерть Андрія, початок операції, напруженість у Конторі, а тепер ще й це – самовільне вбивство людини, і не просто людини, а прокурорського чина з Генеральної, бо він подарував одній зі своїх хвойд авто і квартиру!
– Виходить, Євгене, що ми, не встигши розпочати, дійшли до самосуду.
– Ми його, пане генерале, здійснили трішки раніше – у харківському метро…
– Ти порушив наші домовленості! – перебив я його.
Зліва, на скроні почала пульсувати вена, її удари ставали чіткими, точними, небезпечними.
– Вам зле, Павло Романовичу? – почув я голос полковника.
– Ти порушив наші домовленості, Женя. Ти не мав права цього робити. Адже ми й відрізняємось від масових вбивць, що караємо виключно винних.
– Знайшли за ким плакати, – відповів він мені.
– Ти кажи, проте не заговорюйся! – вена била, наче молот, і в голові починався шум. – Ти що собі надумав, ходити містом і вбивати посадових осіб? Я забороняю тобі це робити! Раз і назавжди! Наступного разу тричі подумай, коли тобі закортить ось так вкоротити комусь вік. Бо я буду поруч і, бачить Бог, не посоромлюсь випустити в тебе декілька куль.
Зграя ворон піднялася вверх і полетіла над Золотими Воротами, а полковник Мирон проводжав їх своїм поглядом. Він розумів, що в моїх словах не було ані крихти жарту, емоцій, бравади, а лишень студений реалізм, в якому нам з ним довелося жити.
– Кажете, декілька куль? – запитав він мене.
– Навіть не сумнівайся.
– Поїхали.
– Куди?
– Побачите, – сказав він і упіймав нам таксі.
Ми їхали Володимирською, звернули на Богдана Хмельницького, далі виїхали на Хрещатик, оминули Бесарабку й вискочили на бульвар Лесі Українки. За хвилин п’ять після цього таксі зупинилося біля брами Київського військового госпіталю.
– Пішли, – Мирон не казав, а наказував.
– Не влаштовуй мені тут цирку! – гримнув я на нього.
– В жодному разі. Просто йдемо.
Ми йшли територією госпіталю, оминали солдатів, що курили на лавках, а біля них метушилися родичі й знайомі. Врешті-решт, ми зайшли в один з корпусів госпіталю, піднялися на другий поверх, і Мирон завів мене до палати.
– О, дядя Женя! – гукнув до нього один з поранених хлопчаків і посміхнувся.
– Фізкульт привіт, добродії! – жартівливо привітався Мирон. Я розумів, що він тут вже не вперше і знає цих хлопців.
В палаті було троє. Вони лежали на своїх ліжках такі різні, але однакові у своєму нещасті – спільному каліцтві, яким їх нагородила війна.
Ми стояли посеред палати, і Мирон увесь час говорив і говорив, сміявся з тими хлопчаками, підбадьорював їх, натякав на посиденьки. Я дивився на цих хлопців, і голова починала боліти ще дужче. Старшому з них на вигляд було років з 25. У нього не вистачало правої ноги по коліно. Інший – чорнявий з великими вухами, не мав лівої руки. А третій – років 19, може 20, був «щасливчиком». В нього просто не було п’яти правої ноги.
Коли ми вийшли з палати, спустилися сходами і опинилися на свіжому повітрі, Мирон повернувся до мене і сказав:
– Ось саме через них я вже ніколи не зупинюся.
В ту саму мить, як він це сказав, я зрозумів,
