Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

Донбаська вулиця – явище особливе, не до порівняння з київською, чи то львівською, або ж харківською. Перенасичена промисловим пилом та кримінальним елементом, горілкою й бідністю, неспроможністю досягти меж середнього класу. Замішана на радянській та суто російській побутовій традиції, донбаська вулиця здебільшого вміла виховувати. Питання залишалося тільки в тому, який саме продукт виховного процесу отримувало суспільство. І тут починалося найцікавіше, адже все було досить жорстко, криваво й швидко. Донбас вмів карати. Передовсім сам себе.

Артем закінчив ПТУ, безперестану змінював місця роботи, не затримуючись на черговому місці більше двох-трьох місяців, і тут почалася війна. Його перехід на сторону України став наслідком особистої образи на представників ДНР, які чіплялися до його сестри та вдарили матір. Після інциденту з ополченцями донецький хлопчисько почав з’являтися на блокпостах сепаратистів, з якими пив принесену ним горілку, дарував їм провіант, розважався з дівчатами, ніс їм зброю й крихти якоїсь інформації, аби пізніше вбити їх усіх та зникнути у невідомості прифронтової зони.

Його вилазки спричиняли справжнісінький шок у командування сепаратистів, адже ніхто не міг і подумати, що професійне вбивство шести-восьми озброєних солдатів на блокпосту може бути справою лишень одного худорлявого, з прокуреними легенями хлопчака. Артем не боявся смерті. Навпаки, її споглядання заспокоювало його назавжди хвору душу, виправдовувало існування злих сил, що несамовито билися в мирний час, аби, врешті-решт, виплеснутися на волю під час війни.

Так трапилося й того разу. Доброволець Артем не міг знати про майора ФСБ Креніна, як і про двох капітанів СБУ, які прибули до Маріуполя, аби виконати поставлене перед ними завдання. Він просто йшов у свою чергову вилазку, аби вбивати і вбивати, бо так веліло йому нутро. Небезпечний противник, навіжений й одночасно розсудливий вбивця виходив у ніч, аби напитися людської крові.

Повідомлення про переполох у стані сепаратистів почали надходити близько сьомої ранку. До виконання завдання ми мали приступити за п’ятнадцять годин. Проте вже о восьмій нам стало зрозуміло, що наше завдання приречене навіть не встигнувши розпочатись.

– Сім трупів, паніка, страх. Наша людина каже, що двоє з них вбиті з особливою жорстокістю. У одного відтято голову, іншому розпороли живота й випустили нутрощі на волю, аби їх їли голодні собаки. Усі вбиті перебували в стані алкогольного сп’яніння. Про нападників ніхто нічого не може розповісти. Жодних свідків. Сепари схиляються до думки, що діє група диверсантів чи партизанів, які й проводять блискавичні напади, – сказав майор Цвирун, коли ми з Принципом залишилися з ним наодинці.

– Чия це може бути робота? – запитав Іван.

Цвирун прищурив око і з якоюсь нелюдською посмішкою на його порепаних губах відповів:

– Є тут один. Артемом звати.

Так ми познайомилися з Артемом і я втратив зв’язок з Принципом, котрий, не сказавши мені ані слова, направився у зону сепаратистів, де мала проїхати машина з грошима.

– Він що, хворий? – запитав мене Цвирун, коли ми зрозуміли, що Іван пішов на взяття своєї вежі.

– Абсолютно, – чесно відповів я.

– Навіщо ж ви його тримаєте?

– Бо він один з найкращих солдатів своєї батьківщини, яких мені довелося бачити.

– Герой війни, – констатував Цвирун. – Чи вже мертвий герой війни?

– Не знаю, – зі злістю гаркнув я. – Не треба говорити того, чого ще не сталося.

– Ви в цьому впевнені?

– А ви?

Він замовк і опустив очі, не витримавши мого погляду.

День я провів разом з добровольцем, котрому судилося стати одним з наших ліквідаторів, що в погоні за новою жертвою тільки й розуміють своє справжнє покликання на Богом забутих клаптиках невдячної країни.

Принцип

* * *

Акація хитала розквітаючим гіллям, з якого падали краплі. З одного боку лежала галявина, що врізалася у горизонт рідкою, сиротливою лісосмугою, забута людом та усім невдячним, байдужим і безмежним світом. З іншої сторони стирчало декілька пагорбів, а за ними виднівся будиночок під дахом, що майорів потрісканим, старим, побитим шифером. Той будиночок пам’ятав донбаських уркаганів, втомлених шахтарів та п’яних жінок, що вбивали себе горілкою від тяжкої долі та сірості й пилу життя. У відвертому подиві я задався питанням, як це він вцілив, той будиночок? І хто в ньому жив всі ці роки?

Де-не-де на пагорбах та повз хату стирчали старі дерева, що їх чи то забули викорчувати, чи залишили, як і все в тому регіоні, напризволяще. І тільки одинока жіноча постать на зупинці біля розбитої дороги нагадувала, що тут живуть люди, які ще донедавна дивилися у мирне небо, проводжаючи своїх дітей до школи.

Я розгледів у бінокль її обличчя. Наче вичавлений лимон, шкірку якого забули кинути до смітника. Вона стояла і тримала дерматинову сумку у правій руці. Її ліва рука була напоготові випорснути вгору та зробити знак проїжджаючому транспорту, якого не було та й ще довго не буде. У виразі обличчя жінки я бачив гордівливу впевненість у тому, що вона все ж таки дочекається автобуса, або просто попутки. Я не міг знати, що впродовж останніх вісімнадцяти років свого життя та жінка виходила на зупинку і чекала на транспорт. В її долі не було нічого особливого. Вона функціонувала як давно кимось заведений механізм. Вона вже не вірила в зміни, далекі мрії наївної молодості здавалися їй ідіотизмом, а попереду була суцільна невідомість. Та ще й війна, яка прийшла на її рідну землю.

Війна увірвалася злим вихором політичних амбіцій, великих змов та брудних намірів. Вона прокладала свій шлях горем та страхом, ненавистю брата до брата, сусіда до сусіда, людською кров’ю втягнутих у конфлікт захисників різних ідеологій та світоглядних позицій, звуком автоматних черг та несамовитою силою мінометів, що заглушали відголоски зробивших уже свою справу провокаторів. Смерть наступала зомбованим, заляканим та аморфним і апатичним людом.

«Ватники», – казали про них українці, проводжаючи на фронт із сепаратистами своїх синів, чоловіків, братів і друзів.

Війна йшла мародерством і розбійними нападами, шаленими кулями і криком жінок, які були змушені ховати рідних. Жах слідував за війною. Політики терли теревені. Міжнародна спільнота лякала санкціями. А «руський медвідь» наступав та запалював міста і села України, аби сколихнути чужі землі, що їх офіційна Москва все ще вважала частиною давно не існуючої імперії. Імперії, яка коштувало дуже дорого, аби знову повторювати той звірячий експеримент. Тим паче, що вже