Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
— Я цього не знав… Нехай Тухлому пухом буде земля на грудях. Якби ти знав, Маркізе, скільком я заборгував на цьому світі… Часто чомусь згадую одного безіменного зека. Ми тоді мостили дорогу на Туруханськ. Виснажені, обідрані, голодні. Я ще зовсім пацанчик зелений. І от бачу, як один арештант крадькома підходить до яблуні на узбіччі. Став підстрибувати до гілки. Ледь устиг ухопити яблучко, коли ззаду підскочив вертухай і вдарив його прикладом у потилицю. Той заточився, впав, а потім все-таки якось доплівся до своєї бригади. Зупинився біля мене, кволо посміхнувся, витяг яблуко, потер об штанину і простягнув мені. Дотепер я відчуваю смак того яблука, пам'ятаю ті очі… Знаєш, все зле якось вивітрилося, Маркізе, а таке пам'ятається.
— А я дедалі частіше батьків своїх згадую. Вони в мене, Лисе, були медиками.
— Та невже?
— Так, Лисе, я з благополучної родини. Може, навіть дворянської крові. Моє рідне прізвище Воронцов, я його знову собі повернув, уже на Заході. Тобі дивно? А не дивує тебе, чому до мене прізвисько таке прилипло — Маркіз?
— Хіба над цим замислюєшся, хто кого як там колись назвав?..
— Не буває нічого випадкового з людьми.
— Хіба що народжуються вони випадково.
— А це тим більше не так. Я інколи книжки гортаю розумні. Буддисти вважають народження людини таким дивом, яке можна порівняти з тим, що черепаха, весь час спливаючи на поверхню води, раз на 400 років потрапляє головою в намисто, що плаває, загублене кимось в океані. Отже, потрібно було комусь, щоб народилися такі, як ти і я. І щоб нас Тухлий підібрав і дав путівку в життя… Мої батьки працювали в медінституті над темою впливу ядерного удару на людину.
— Звідки ти знаєш про це, Маркізе?
— Я зібрав про них усе, що можна було, до дрібнички. Це ж мої батьки, Лисе. Батьки! Я навіть могилу знайшов їх під Семипалатинськом. Забур'янений курган, а згори залізний бовдур з іржавою зірочкою. Я встановив там пам'ятник… Тата й маму відрядили в пустелю на випробування. Вони живцем згоріли за якусь хвилину. Уявляєш? Обернулися в мумії, — так розповідали ті, хто вцілів. Метал на танках обпливав, як сир на сонці… Дядько забрав собі нашу квартиру, а мене здав у притулок. Я звідти дременув, шукав їх могили по кладовищах. Там і підібрав мене Тухлий… Знаєш, я, може, через батьків і пішов у медичний бізнес. Їх би це, мабуть, утішило. Бодай це. Для мене дуже важлива їхня думка звідти…
— Маркізе, простеж особисто, щоб за тією жінкою добре доглядали в Єрусалимі.
— Ти міг би цього й не казати, Лисе.
— І ще одне: її буде супроводжувати моя людина.
— Хіба я колись перечив тобі?
— Було таке. Якось я похвалився, що вилізу на п'ятий поверх по дикому винограду, а ти не повірив, сказав, що обкакаюся…
— Я міг це допустити теоретично, але не міг повірити, що ти зважишся.
— Світом, Маркізе, править ще й віра.
Тоді зібралася вся їх шайка, як на атракцію. Він скинув кеди, поплював на руки і поліз. Галузяччя гойдалося і тріщало, але він устигав хапатися за іншу ліану. Порох забивав очі, та й добре, бо на рівні третього поверху він злякався. Гілки ставали все тоншими і чіплялися за гнилі балконні рами якось ненадійно. Поблизу десь цвірінькали горобці, і вітер холодив чоло. А голоси знизу танули у виноградному листі. Його пойняв страх…
Тоді він ще не знав одинадцятої заповіді Тата.
«Не бійся, мій хлопчику, нічого не бійся», — Тата різко встромив лезо в його розбухлу скроню. Звідти чвиркнула сукровиця.
«У-у-у-мг!» — застогнав він, скрегочучи зубами.
«Мовчи й терпи, — сухо наказав Тата. — Це ще дурниця. Бджілка вжалила та й годі. Усміхнись — і далі біжи. Нічого не бійся, хлопче.
Ось тобі моя одинадцята заповідь. Не бійся „мусорів“, цього ганебного племені. Бо є лиш один наглядач над нами, якого треба боятися. Один він нас буде судити, про це пам'ятай. А з іншими тримай коромисло прямо. Не бійся чесних, правильних злодіїв. Прислухайся, поважай, але не бійся. А тим більше — всякої потолочі, яка зазіхає нишком і ззаду. Не будеш боятися їх — вони боятимуться тебе. І нічого тобі не зможуть заподіяти, крім смерті».
«Хіба це мало, Тата?»
«Смерть — це найменше, чого треба боятися. Бо смерть — найменший з усіх різновидів болю. Зрозумієш це і будеш легко й довго жити. Будеш жити завжди.
Смерть очищає. А страх загиджує. Страх має свій запах, свій сморід. Коли весь час боятимешся, то й сам відчуєш його. Це гірше, ніж брудні шкарпетки чи гнилі зуби. А побореш його раз, вдруге, втретє — і позбавишся, врятуєшся. І будеш над страхом, як скеля над болотом. Твердий, спокійний і байдужий».
«Але, Тата, я боюся. Ні, не тоді, коли вони кидаються на мене із заточками. Тоді злість спалює мій страх. Я боюся до того, а особливо — після, коли прокидаюся вночі…»
«Нічого, хлопчику, це нічого. Так з усіма буває. Навіть зі мною інколи. В кожній душі є більша чи менша частина ночі. З нею треба боротися, а не із заточками. Бо що вони? — осині жала та й годі», — хрипло сміявся Тата, і тьохкала його права легеня, проткнута колись спицею.
— Колегія адвокатів слухає.
— Привіт, Костику.
— Доброго дня, Олександре Петровичу.
— Вітаю з новим призначенням. Бачу по телевізії, що ти на політиків переорієнтувався.
— Все врешті-решт політика. І те, чим ви займаєтесь, Олександре Петровичу.
— Те, чим я займаюся, називається роботою.
— Вам давно слід зайнятися політикою.
— Звісно, кому, як не злодію в законі, займатися законодавчою діяльністю…
— Облиште, Олександре Петровичу, світом керує капітал. Ви у бізнесі непохитний авторитет. Вам сам Бог велів іти у велику політику.
— Бог нікому цього не велів, Костику. Кесарю — кесарево.
— Таким, як ви, люди вірять.
— Ось тому я туди
