Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

— Вас турбують зі страхової компанії «Надійна». Чи не бажаєте скористатися нашими послугами?

— Спасибі, але ми вже застраховані в «Універсальній».

— У нас низка сезонних пропозицій і гнучка бонусна система.

— Залишіть координати, я передам власнику.

— Мабуть, краще ми навідаємось до вас із пакетом документів…

За кілька хвилин через довідкову службу він дізнався інший потрібний телефон.

— Страхова компанія «Універсальна» слухає.

— Це телефонує вам власник «Золота тигра».

— Щось сталося?

— Боронь Боже. Навпаки, я б хотів збільшити страхову суму. Хоча б удвічі.

— Тобто ви бажаєте розірвати попередній договір і укласти новий?

— Мабуть що так. Часи знову стають непевними.

— Але процедура з експертизою займе щонайменше день-два. Ви готові до того, що в цей період магазин не перебуватиме під страховою опікою? Тобто, якщо з майном щось станеться, то…

— Ні-ні, це нам не підходить.

— Тоді краще дочекатися кінця терміну вашої страховки. Залишається менше двох місяців.

— Ну добре…

— Ваше звернення зареєстровано. Ми зателефонуємо заздалегідь. Спасибі за співпрацю.

— І вам спасибі.

Щоб продовжити телефонний марафон, він зійшов до річки, порослої ріденьким верболозом.

— Привіт, студенте.

— Чолом б'ю, професоре.

— То що, друзяко, легше: гризти граніт науки чи підривати його?

— Поки зуби цілі, то з усім можна миритися.

— Їж кожен день огірки і матимеш зуби, як у молодого вовка.

— Я це запам'ятаю, як і попередні ваші настанови.

— Послухай, студенте, я давно не влаштовував собі свят.

— Професоре, вам гріх клопотатися цим. Вам свята повинні влаштовувати ваші колишні учні. Особисто я готовий хоч одразу.

— Спасибі, але інколи хочеться самому. Руки просяться.

— І в мене так. Душа тягнеться до книги, а рука — до пива.

— То займи її іншим. Записуй. Перше: потужний портативний сканер-блокувач. Щоб і зчитував, і ламав сигналізацію одночасно. Друге: вітринний склоріз із висувним циркулем. Тільки не італійський. Третє: кумулятивний факел. Світла повинно бути багато. Тут це люблять.

— Танк згорить за п'ять хвилин. Перевірено недавно в Грузії.

— Зауваж, студенте: потрібен спопеляючий феєрверк, а не банальна пожежа.

— Пожежникам там робити буде нічого. Бо залишаться тільки обсмалені стіни. Це вам не макаронники. Made in Russia.

— Молодці росіяни. Те, що люблять, те вміють зробити. А як на рахунок часу?

— Враховуючи, що найближчий до вас склад під Львовом, кур'єр доставить передачу ввечері.

— Годиться.

— Інструктора не пропоную, щоб не образити вас, професоре.

— Добре робиш. Хоча я давно вже не дозволяю собі такої розкоші — ображатися на когось.

— Це я теж запам'ятаю, вчителю.

Час телефонних розмов скінчився. Він не глянув на годинника, але знав, що вже одинадцята. Час пити чай. Письменницький стілець біля «Галки» знову був порожнім. Чипіти одному за столиком якось незатишно. Офіціантка посміхнулася йому, як знайомому:

— Вам тут дещо передали, — зайшла досередини і повернулася з конвертом. Сірим, уживаним, незаклеєним.

— Благословенне місто, де пошту передають у незапечатаних конвертах, — весело прокоментував він.

До конверта було вкладено кілька аркушів і записка.

«Я помер щонайменше на тиждень. У цей період житиме тільки моє перо. Коли воскресну знову для вуличного життя, радо роздушу з вами пляшечку-другу мерло. Можливо, навіть дозволю вам пригостити мене.

Ваша історія живе в мені, як вірус, з яким неможливо боротися. Почав накидати фрагменти. Ось один із них».

Курси крою і життя

Інтернат, або «жаб'ятник», як його називали, тулився до професійного швейного училища. Власне, це був комбінат-інкубатор для юної босоти, яку сюди збирали з усієї області. Дівчатка з випускних класів плавно переходили до швейного цеху, а хлопців готували на закрійників та ремонтників швейного обладнання. Нитки і клаптики сукна валялися скрізь на підлозі і на подвір'ї, пух висів повсюдно в повітрі. За стінами спальної зали вдень і вночі стрекотіли, немов цикади, оверлоки. Поруч з убогою інтернатівською табличкою на фасаді висіла крупна вивіска «Курси крою і життя». Якийсь хуліган виламав бляшану літеру «ш» і натомість намалював «ж».

«Жабенята» світили синіми поголеними головами і ходили в шерстяних костюмчиках з начосом, до яких немилосердно чіплялися реп'яхи, нитки, павутина і льодяники. В холодну пору на голови одягали такі ж берети. Вдяганка була рудого і зеленого кольорів, інакше не можна було розрізнити дівчаток і хлопчиків. Лише в останньому, восьмому, класі вони вдягали темно-коричневі плаття і сині тужурки. Кожен мав кілька зошитів, залізне солдатське ліжко і дерев'яну тумбочку, до якої, крім назбираних надворі полотнин, камінців і листочків, не було що класти.

Йому ще рано було одягати тужурку, тож отримав свою запрану жаб'ячу шкуру. І став, як усі. Вранці, ловлячи дрижаки, вони виходили на зарядку. Під веселий хриплий голос із репродуктора махали руками, піднімали ноги, присідали. Потім ішли колоною до їдальні з масними запітнілими стінами. Ставали кожен над своєю кашею в залізній мисці. Їм бажали смачного, вони хором дякували. Дзенькало залізо об залізо, і чулися виляски скриків, коли когось тріскали ложкою по голові. Далі вони дружно піднімалися і голосно дякували: «Спасибо нашим поварам за то, что вкусно варят нам!» І колоною розходилися по класах. Тут було вільніше, можна подрімати чи щось малювати на клаптику. Тільки не пустувати, бо тоді вчителі боляче стьобали паличками-указками по руках.

Йому подобались географія і біологія, які викладав худорлявий і сміхотливий учитель Кук. Він ніколи нікого не бив. Він показував пляшечку з мутною рідиною — водою з далекої ріки Ніл. І навіть давав її понюхати. Там, де протікає ця широка ріка, ростуть пальми з солодкими липкими сливками, а на деревах блазнюють мавпи. А зовсім недалеко від ріки починається безмежна піщана пустеля, де чорні люди в білих простирадлах мандрують на горбатих верблюдах. За все життя вони бачать тільки пісок і сонце.

Іншим разом учитель приносив камінець із вулкана, який колись накрив ціле місто — і розкішні палаци, і сади, і людей. Камінець передавали рядами парт із рук у руки, і хтось навіть пробував його лизнути. Запам'ятався жовтий зуб ведмедя, котрий одним помахом лапи міг відірвати людині голову. І рожеві пір'їнки африканської птиці фламінго, яка любить танцювати в призахідних променях сонця, заграючи з гіпопотамами. Одну пір'їнку він нишком заховав до кишені, і, коли розглядав її надворі під дощем, з пір'їнки змилася фарба… Перегодом, згадуючи про це, він зрозумів, що й вода з Нілу відгонила хлоркою.

Хлорки було багато. Хлорка була скрізь. Нею смерділи столи й посуд в їдальні, коридори, вмивальники, лазня і дворовий сортир — штаб «тужурок», які пресували тут «жабенят». Цього об'єкта уникнути було неможливо, бодай раз у день заглядав сюди кожен