Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Така поведінка в комуні «бакланів» не схвалювалася. Тухлий спочатку кепкував з нього, кривдив, а раз жорстоко побив, коли той відмовився прати його труси. Це було ввечері в загальній печері. Варили макарони з рибою. Побитий хлопець мовчки підвівся, підійшов до ватри і копнув ногою казан на Тухлого. Кипляча страва виверглася тому на ноги, і він заревів, як олень. Лисеня вхопив іржавий багнет і став у кутку печери. З війни від партизанів, що ховалися в катакомбах, залишилося багато зброї і різного причандалля. Навіть банки тушонки, яка була ще цілком їстівна. Краще спродували на Привозі, інше залишали собі.
…І тоді Тухлий, скорчений від болю, крикнув: «Маркізе, забери в нього багнет!» Маркіз несміло посунув уперед, та Лисеня й не думав віддавати багнета. «Маркізе, або ти забереш від нього ножаку, або я тебе сполосую ним сам!» — ревів, як навіжений, Тухлий. Бідолашний Маркіз ступив ще крок і, заплющивши очі, простягнув руку. Так і стояв, трусячись, поки не відчув на долоні руків'я багнета. А Лисеня, несподівано віддавши зброю, стояв біля стіни з опущеними очима. «Ну, ходімо надвір, — сказав Тухлий, — не хочу, щоб інші бачили твої муки». Вони подалися з ліхтарем до виходу. А за півгодини повернулися. І кожен з них сів мовчки у свій куток.
І більше ніколи по тому Тухлий не чіпав Лисеня. А коли той якось серед зими втік з дитячої кімнати і повернувся в катакомби, де залишилися зимувати всього якихось п'ять-шість небораків, — Тухлий тоді радо підійшов до нього, міцно обняв і кинув йому на плечі свій новенький мічманський кітель з кортиком, поцуплений з військових складів…
…Пісок їх діймав найбільше. В'їдався в тіло і мозок, і, здавалося, скрипів у суглобах. Та все ж це була найзатишніша, найтепліша в холодну пору і найбезпечніша криївка. Ніхто, крім них, не проникав у саму глибину катакомб, де в кілометрових нетрях розгалужень можна було наткнутися на кістки чи то партизанів-підпільників, чи теперішніх мертвяків, яких тут ховали подалі від очей. Лише вони знали напам’ять свої лабіринти, орієнтуючись за запахами, легенькими протягами, відлунням кроків і смаком вологих стін.
Діти підземних сутінків. Генерали піщаних кар'єрів. Малі язичники не святих катакомб.
З диким гелготом, розганяючи ще сонних чайок, лопотіло це плем'я до моря і кидало в шумовиння прибою свої голі тіла. Відтак, на ходу жуючи припаси з кишень, бомженята розбігалися по вотчині. Орудували групками, парами й поодинці, як мурахи. А бувало, Тухлий знаходив бригадний підряд, і тоді вони різношерстим скопом вантажили контрабанду, збирали мідії чи рапанів, формували саманну цеглу, різали ракушняк, розбирали сараї. Найменш спритні збирали пляшки і брухт. Найзухваліші скубали вози з товаром, автолавки, ятки і павільйончики. «Чистильники» проводжали очима в море купальників і в кліп ока перетрушували їхні речі на пляжі. Двоє «бомбістів» працювали на замовлення — громили столи й намети торгашів-конкурентів на базарі.
Тухлий провадив загальний нагляд і опинявся завжди в гарячій точці берегового фронту. Увечері здобич зносилася до великої печери і зсипалася на кін — облізлий туркменський килим з генеральської дачі. Коштовності й більша частина грошей ревізувалася на данину, за якою щодругого дня приїздив на жовтому «жигулику» лисий Лопата. Решту витрачали на харч, ласощі, сигарети, ліхтарі і вино для братви. Одяг кожен добував собі сам.
Були й розваги.
Могли натягнути в сутінках рибальську волосінь через тротуар. А потім, наче допомагаючи п'яненьким перехожим, витрушували їх кишені. Або вилити банку сечі на парочку закоханих у парку. Чи лавки обмастити смолою. Або вкинути дохлу кішку у відчинене вікно. Або пробити цвяхом бочку з пивом. Або в зайняту кабінку туалета підсунути запалене клоччя, а ще ліпше — бляшанку з карбідом…
Та найкращою розвагою був дикий пляж. Його собі крадькома влаштовували на мисі, за бетонним хвилерізом, дюжина хіпі та іноземні студенти. Пацани залягали в заростях хвоща і годинами, затамувавши подих, спостерігали за голими пляжниками. Звичайно, за жінками, яких завжди було менше. Одноокий партизанський бінокль із катакомб передавався з рук у руки. Окуляр бінокля найдовше затримувався на зморщених пипках грудей і кучерявих горбиках лон. Найбільше їх дивувало, чому ті патлаті недороби не торкаються цих заповітних місць і навіть не дивляться на таку доступну принадну наготу.
І злісно мстили їм за це. Хтось (а найкраще це вдавалося Лисеняті) нишком підкрадався і цупив купки з одягом. Тут же, в хвощах, вони підпалювали його і вкидали у вогонь жменю бойових патронів. А самі пускалися навтьоки. І вже здаля, регочучи, поглядали, як туди летів береговий патруль.
…Згасало літо, розчиняючи в морі рештки свого тепла. Вони сиділи на малому пірсі, бовтали в воді ногами і смакували морозивом. Тухлий підсів до нього.
— Треба дещо перетерти.
— Кажи.
— Звалюю я від вас, Лисеня. Кличуть на бульвар. Трьохсотметрівку дають.
— Пастимеш малих жебраків?
— Не все ж мені пісок гризти… Ось хотів порадитися, кого замість себе залишити. Будеш під Маркізом ходити?
— Під Маркізом буду.
— От і славно. Тобі руль не пропоную, бо ще салага. Без образи?
— Без.
— На мене зла не тримай. Я ж тебе підібрав, рахітика…
— Я це пам'ятаю, Тухлий.
— І я на тебе види маю, Лисеня. Ти кент правильний, зі стержнем. А головне — з казанком на плечах. Шушвалі всякої — як піску, а таких мало. Он, мені хотіли на бульварі капусту довірити, а я з математикою не дружу. Візьмуть якогось комсомольця, зате грамотного. Хоч у вечірню школу записуйся. До чого я волочу… Вчитися тобі треба, Лисеня. Грамота ще ні одного злодія не зіпсувала. В козирних, прикинь, усі розумні фігури ходять… Безлад почався на узбережжі. До того ж олімпіада на носі. Будуть Одесу-маму чесати густим гребенем. Це тобі треба? Ти, Лисок, не блатна тля. Мені глядиться одним оком, що ти з благородних. Одним словом, для тебе я завжди на бульварі. Підростай, набирайся розуму, а я тебе просуну. Ми ще гульнемо Одесою, братухо! То що, рука?
