Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
— Трохи.
— То що, великий гріх на мені за те, що я допомагала дітям уникнути цього? Тепер вони живуть у родинах у Франції, Канаді, Швеції, Іспанії', Америці. Від них приходять світлини. Циганчук Сергій ловить рибу з батьком на власній яхті. Донька алкоголіків Аня — краща учениця в школі поблизу Шампані, її туди возить персональний водій. Братики з Верховини, чиї батьки згоріли, відвідують школу лідера, хочуть стати бізнесменами, щоб приїхати сюди з інвестиціями. Так і пишуть, щоправда, англійською… Діти забувають мову швидше, ніж за рік. Вивітрюються і спогади, хоча ще довго тривожать їх. Декотрі часто бунтують, конфліктують з новими батьками. Залишається якась невиразна ностальгія, жалість до тих, що залишилися. Вони пориваються назад. Але з ними працюють психологи, і все влягається. Після шістнадцяти-сімнадцяти років вони бояться приїздити сюди навіть на екскурсію. Хоча тоді мають уже юридичне право вибирати батьківщину. Але вони приховують, звідки вони. Ніщо їх сюди не вабить… Я раділа за кожного з них, бо це був шанс вирватися з цього болота. Подарунок долі. Гірко усвідомлювати, що в нас усе так робиться. В Україні щонайменше кожна сота дитина — безбатченко. В нашій області таких, а також сиріт при живих батьках, — більше двох тисяч. Третина з них підлягають усиновленню. Не розумію, чому держава, якщо їй не потрібні свої діти, віддала це в брудні руки! Не знаю тонкощів, але це дуже гидко. Зате вигідно. Інакше Барак цим не займався б. Готель побудував, віллу на Солоних озерах, розкішний ювелірний магазин відкрив — «Золото тигра». Втім, він не гребує нічим: і нелегалів переправляє через кордон, і жінок туди поставляє. Добре, якщо на це йдуть дорослі дурепи, але я боюся, що вони візьмуться й до дітей. Якщо вже не взялися. Це, якщо хочете, ще одна причина, чому я там залишалася… Мене не завжди кликали перекладати. З деякими клієнтами приїздив київський перекладач Влад. З центру всиновлення. Молодий, з бородою, гоноровий. Весь час обурювався, чому немає якогось там віскі, коли ми вечеряли. Хвалився, що пише детективи, а тем йому вистачає, мовляв, сама робота підкидає. «Мафія безсмертна, мила Жінет, — загадково посміхався він, потягуючи чеську бехеровку. — А нам з тобою своє робити. Бо гроші не пахнуть, вони смердять своїм господарем»… Якось у місто приїхав один політик. Виступав, давав інтерв'ю. Сауну підготували для його почту. Чую, наших дівчаток готують, щоб вони виступили на застіллі перед високими гостями і виконали «танець зірочок» у прозорих платтячках. Директор сам їх повезе і привезе… Я сказала, що якщо він це зробить, я заявлю в прокуратуру і редакцію газети. Дівчаток не повезли, але мене після цього на роботу тиждень не кликали. І ось тепер цей конфлікт… Шепнули директору, що я нишпорила в архіві і передала якісь матеріали сумнівному типові, який декілька днів тут ошивається. Це про вас. Він прибіг як на пожежу. Кричав, що за таке я не тільки роботу втрачу і матір з клініки додому відправлять, а ще й матиму купу проблем. Він перед Бараком не буде мене захищати. Я набралася нахабства запитати: «А що, Барак уже міністр соціального забезпечення? Чи, може, він той самий Барак Обама?» «Ти догралася, дівчинко!» — бризнув він слиною і втік…
— Дивно, що їх злякав витік такої невинної інформації.
— Директора лякає все. Страх має великі очі. А Барак, гадаю, з тих, які взагалі нічого не бояться.
— Так не буває. Навіть тваринам-хижакам властиве почуття страху перед небезпекою, якщо вони здорові.
— Не знаю. Не хочу про це думати. Але годі сповідатися. Це слід робити не на дачі, а нижче, в монастирі. Якщо ми зараз підемо, то, може, побачимо отця Луку. Він зазвичай відпочиває в такий час під своєю липою.
В долину спускалися, неначе несли з собою легкість літеплого вечора. Мукачево засвічувало ранні вогні. В монастирському саду черниця в білій хустці стояла з рябою коровою під деревом, обтяженим сизою хмарою слив. Вона привіталася першою. Донизу їх проводжав сонним жеботінням струмок. Обабіч на декотрих могилках кліпали свічки. У глибині порожнього двору вони побачили кремезного бородатого чоловіка, що сидів на лавці. Сутана його зливалася з чорним стовбуром липи. І лише книга на колінах біліла звіддалік. Здавалося, він не читав, а дивився повз книгу на землю.
Вийшовши біля своєї п'ятиповерхівки з автомобіля, дівчина намацала в кошику яблуко і простягла йому:
— Від неандертальця. З подякою за допомогу. Прощатися не будемо.
— Чому?
— Бо не знаю, як з вами прощатися.
— Я теж, — сказав він.
І це була правда.
Світом правлять прості слова
— Привіт, Лисе!
— Привіт, Наркозе… ой, вибач, Маркізе.
— Бачу, ти в доброму гуморі.
— Так, бо вже дійшли добрі вісті з Братислави.
— Лисе, оту жінку не лікували, а лише підліковували. Фахівці, яким я довіряю, сказали, що її лікар не міг цього не розуміти. Або не було бажання всерйоз лікувати, або це затягувалося навмисно. Покидьків вистачає скрізь. Та менше з тим. Її вже готують до відправки в Єрусалим. Там є клініка, краща в світі, де проводять очищення крові. Результати вражаючі.
— Спасибі, Маркізе. А чи немає десь клініки, що очищає пам'ять?
— Якби така була, я б записав тебе другим.
— Чому другим?
— Бо першим був би сам… Чуєш, Лисе, є запитання в тему. Я на безсонному дозвіллі не раз думаю про нас тодішніх, про піщаних кротів. Чимало кадриків перетрушую. І не все мені ясно… Якось западло мені було питати тебе раніше про той випадок із багнетом. Коли ви вийшли з Тухлим, ми гадали, що він тебе скалічить, порве, як мавпа газету. А ти повернувся без подряпини. Що там сталося, що ти сказав йому тоді?
— Нічого особливого. Я сказав йому: «Не бий мене, Тухлий. Краще заріж. Бо інакше заріжу тебе вночі я». Це все, що я сказав. Світом правлять прості слова, Маркізе. До речі, що там із Тухлим сталося?
— Якось я кіно дивився. Одеська кіностудія, Висоцький там грає. І Тухлий біля нього. Прикинь? Епізод крихітний, та все ж. Кіно про післявоєнний
