Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський

— За четвертим, дядечку, — почулася відповідь з глибини унітаза.

— Зараз повернуся, — Мокк пхнув Геннесові десятимаркового папірця до кишені.

Вийшовши з туалету, він підійшов до охоронця, що стояв у вестибюлі біля величезного фонтану між двох високих пальм. Жодне інше місце йому б так не пасувало. Мавпа втупилася в Мокка маленькими очицями.

— Я хотів би побачитися з директором казино, — мовив Мокк і машинально сягнув по своє посвідчення, але зупинився: він не хотів відкривати усі свої карти. — Мене звуть Ебергард Мокк. Де я можу його знайти?

— Скарги подають за гральним столом. Треба було викликати шефа туди, — буркнув охоронець. — Приходьте завтра по третій.

— У мене інша справа. Дуже пильна.

Сказавши це, Мокк застосував перевірений метод заспокоєння нервів: почав подумки декламувати оду Горація Exegi monumentum[15]… Під низьким лобом охоронця напружено працював маленький мозок. Коли Мокк дійшов до славетного non omnis moriar,[16] охоронець мовив:

— Скажіть, яка це справа. Я передам шефові й, може, він вас прийме…

— Нічого ти не передаси, — відказав Мокк. — Бо тобі довелося б запам’ятати десяток слів, а це значно перевищує твої розумові можливості.

— Гуляй звідси. І то вже, — охоронець насупив брови й стиснув важкі кулаки. Ще трішки, і він почав би ляскати ними себе по випнутих грудях.

Мокк подумки декламував славетну оду про безсмертя обранця муз. Раптом затнувся, бо тепер і сам не знав, хто мовчки йтиме до Капітолію: жрець чи весталка? Тоді різко повернувся й упівоберта завдав першого удару. Приголомшений охоронець схопився за щелепу й утратив рівновагу. Моккові цього було достатньо. Він нахилився, схопив супротивника за щиколотки й рвонув до себе. Бризки води засвідчили, де саме опинився охоронець. Вода вихлюпнулася з фонтану й вилилася на червону доріжку. Охоронець безпорадно борсався в мармуровому басейні. Він сперся на руки й спробував сісти. Водоспад стікав по його білій сорочці й заливав йому очі. Мокк, пригадуючи наступні рядки Горація про бурхливу річку Авфід, дістав кастета й зацідив охоронцеві в підборіддя. Лікоть охоронця ковзнув по дну басейну, і його голова знову опинилася під водою. Мокк скинув пальто, ще раз схопив його за щиколотки й рвучким рухом витягнув з басейну. Мавпяча голова вдарилася об кам’яний бортик фонтану, після чого тіло опинилося на м’якій доріжці. Спершись однією рукою на пальму, Мокк заходився стусати ногою лежачого. Це було зайвим. Витягнутий з фонтану охоронець уже знепритомнів.

Мокк роздратовано подивився на свої промоклі рукави й забруднені кров’ю штани. Зрозумів, що в роті у нього досі стирчить згаслий недопалок. Сплюнувши його у фонтан, він пильно глянув на відвідувачів казино, що повиходили із зали й приголомшено дивилися на непритомного охоронця. Схоже, їхні почуття поділяв і швейцар, який випередивши Моккове запитання, мовив:

— Кабінет директора на другому поверсі. Кімната 104.

Кімната номер 104 здавалася затісною для масивного, жирного тіла, увінчаного лисою головою, яке розвалилося в кріслі й уважно переглядало звіти круп’є. Статура Норберта Piсce викликала невимовну радість власників ресторанів та кравців. Обіди з десятка страв і сувої тканин, що йшли на його вишукані вбрання, давали можливість представникам цих професій хоч на мить забути про свої матеріальні проблеми.

Професія Мокка була зовсім іншою, тому вигляд Piсce не викликав у нього таких почуттів. Ще менше зацікавила його шовкова хустка на шиї директора казино, його пікейний халат, і вже зовсім залишив байдужим китайський порцеляновий сервіз на кофейному столику та отупілий папуга, що розумів лише мову жестів.

— Мене звуть Ебергард Мокк, — мовив він. — Кримінальний радник Ебергард Мокк. Я до вас із проханням. Невеличким проханням.

Piсce уважно глянув на промоклий одяг Мокка, що стояв, переступаючи з ноги на ногу. Задзвонив телефон, директор підніс слухавку і якусь хвилину слухав швидке, уривчасте повідомлення. Тоді зблід, поклав трубку й вказав гостеві на крісло.

— Прохання може й невеличке, але ви доволі нетерплячий, — зауважив Piсce. — Слухаю вас, пане раднику.

— Мій небіж, Ервін Мокк, програв сьогодні у вашому казино трохи грошей. Я хотів би знати, скільки, — Мокк заходився скручувати цигарку. — Від цього залежатимуть мої подальші прохання.

Piсce підсунув Моккові порцелянову китайську скриньку, заповнену цигарками в блакитні смужечки. Мокк закурив одну з них і задивився на чудовий кавовий сервіз. Вишуканий мотив бамбукових пагонів, що прикрашали чашечки, кавник і цукорницю, нагадав йому про його колишні орієнтальні захоплення. Кавник спокусливо парував.

— Вашому небожеві сьогодні не поталанило. Він програв тисячу марок. Узяв на них кредит, посилаючись на те, що він є вашим родичем. А кредит ми даємо лише тоді, коли впевнені, що його буде сплачено найпізніше наступного дня.

— Картярський борг — це борг честі, — Мокк крутив у руках капелюха. — Я не певен, що мені вдасться сплатити його вже завтра. Я прошу продовжити термін сплати, — він знову пригадав, що має ще заплатити Бекке за манто. — Борг мого небожа я сплачу післязавтра.

— Ми славимося тим, пане раднику, — у Piсce задрижали щоки й підборіддя, — що не дозволяємо нашим клієнтам відтерміновувати строки сплати. Уявіть собі, що ця жорстокість є нашим козирем. Клієнти опиняються віч-на-віч зі своєю долею, з викликом, з уявним супротивником, як вам більше до вподоби, і знають, що цей супротивник жорстокий і невблаганний. Супротивник, з яким треба грати з відкритим заборолом. Минулого тижня в нас був граф Герман III фон Кауніц, який позичив у