Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський
— Що мені робити? — спитав Майнерер. Його голос не виявляв жодних емоцій, і це занепокоїло Мокка.
— Ти повинен і надалі стежити за моїм небожем. Від хвилини, коли він полишає стіни гімназії. — Мокк витяг із жилета кишенькового годинника на ланцюжку й нахилив голову. Відчув, як у скронях стукають маленькі молоточки. — Але зараз тільки одинадцята. Тож у тебе ще є час. Підеш до кримінального радника Домаґалли і знайдеш мені якийсь компромат на директора казино в готелі «Чотири пори року», Норберта Piсce. Ну, що таке? Йди і подивись, як виглядає майбутнє місце твоєї праці.
Бреслау,
четвер 1 грудня,
полудень
Старий видав останній любовний стогін. Софі голосно й хрипко скрикнула. Міцно заплющила очі й лежала так довший час, зітхнувши, що звільнилась від тягаря чоловічого тіла. Вона почула човгання босих ніг старого. Не розплющуючи очей, погладила себе по шиї, де його колюча борода залишила червоні сверблячі сліди. Канапа здригалася під вагою мускулястого тіла барона фон Гаґеншталя, яке передавало свою кінетичну енергію рудій повії, а тоді — за її допомогою — тілу Елізабет, що лежала внизу цієї складної піраміди.
Софі розплющила очі. Біля ліжка стояли дві дівчинки. Вони дивилися вже притомними очима, у яких не було й сліду дурману чи гіпнотичного заціпеніння. Тоді барон ударив рудоволосу повію по обличчю. На її щоці з’явилася виразна червона пляма. Барон фон Гаґеншталь знову замахнувся. Дівчатка затремтіли. На їхніх очах з'явилися сльози. Безпорадні й перелякані, вони тримали в затиснених кулачках білі пелюстки троянд.
— Треба ще сипати? — спитала одна з них.
Софі розридалась.
Бреслау,
четвер 1 грудня,
друга година пополудні
— І що? — спитав Мокк.
Гайнц Кляйнфельд протер окуляри й глянув на Мокка змученими короткозорими очима. У його погляді чаїлася меланхолія, спритність і біблійна мудрість.
Едуард Райнерт теж припинив читання справ і сперся підборіддям на кулаки. Вираз його обличчя був стриманим, і почуття не так виразно відбивалися на ньому. Жодному з поліцейських не треба було відповідати на Моккове запитання. Кримінальний радник і так знав результати архівних пошуків.
— Підіть щось перекусіть і повернетеся за годину, — сказав Мокк і поскладав справи, які він переглядав, рівним стосиком. Наступні кілька хвилин він займався своїм волоссям, яке вперто куйовдилося між зубцями кістяного гребінця. Він нікуди не поспішав, хоча кілька хвилин тому Мюльгауз по телефону наказав йому негайно з’явитися до нього. Він причепурився, вийшов з архіву й розпочав нескінченну мандрівку сходами й коридорами. Робив усе, аби лише відтягнути час зустрічі із шефом: розчавлював носком черевика давно згаслі недопалки, видивлявся знайомих, з якими можна було б погомоніти, не минав жодної плювальниці. Він не поспішав постати перед розлюченим Мюльгаузом і почути слова, уникнути яких не було жодної можливості.
Мюльгауз і справді був розлючений. Спершись широко розставленими руками на письмовий стіл, він вистукував товстими пальцями монотонний ритм на темно-зеленій стільниці. Скуті крижаним гнівом щелепи стискали мундштук люльки, а з рота й ніздрів бухали хмари диму. Мюльгауз аж нетямився від люті.
Мокк сів навпроти свого шефа й заходився заповнювати велику попільницю у формі підкови.
— Мокку, завтра у ваші двері постукає посланець, — голос Мюльгауза тремтів від збудження, — і принесе вам запрошення на позачергове засідання ложі «Гор». І знаєте, яким буде другий пункт порядку денного? «Справа виключення Ебергарда Мокка з ложі». Саме так. Цей пункт я запропонував і я про це доповім. Може, ви ще пригадуєте, що я секретар ложі?
Він замовк і поглянув на Мокка. Та не помітив на його обличчі нічого, окрім втоми.
— А яка причина виключення? — Мокк загасив цигарку об денце попільнички.
— Скоєння кримінального злочину, — аби заспокоїтися, Мюльгауз заходився
