Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський

Нічого дивного, що в такому стані він не дав жодного пфеніга на чай похмурому таксистові, який зупинився на Ґартсн-штрасс навпроти Концертного залу, прикрашеного великим написом «Передріздвяний благодійний концерт». Несучи під пахвою коробку з подарунком для Софі, Мокк увійшов до просторого холу чудової будівлі, спорудженої недавно за проектом Ганса Пельціґа. Залишивши верхній одяг і подарунок у гардеробі, він рушив у бік дверей, біля яких вичепурені білетери сварилися з якимось чоловіком.

— У вас немає іменного запрошення! — кричав білетер. — Будь ласка, відійдіть геть!

— Вам не залежить на моїх грошах? — Мокк упізнав голос Смоложа. — Вони гірші за гроші інших людей? Може, залишити їх вам, щоби ви собі пішли випити пива? Може, вам не до вподоби, що я без фрака?

Мокк підскочив до Смоложа й узяв його під лікоть.

— Цей пан вам не довіряє, — Мокк, якого ця ситуація несподівано розвеселила, кинув глузливий погляд на білетерів. — Схоже, слушно, бо судячи з ваших пик, вам уже в дитинстві давали горілку замість риб’ячого жиру.

Мокк відтягнув Смоложа вбік, не звертаючи уваги на спантеличених білетерів.

— І що? — запитав він.

— Все гаразд. До обіду в панни Пфлюґер. Потім у себе вдома. Обидві. Весь час репетирували, — затинаючись, белькотів Смолож.

— Спасибі вам, Смоложе, — Мокк привітно глянув на підлеглого. — Ще якісь два тижні. Витримайте. А тоді в нагороду за гарну роботу отримаєте понадплановий тиждень відпустки. Перед самими святами.

Смолож підніс капелюха й, човгаючи ногами, посунув до виходу, за яким блищали сніжно-білі накрохмалені манишки, гаптовані блискітками вечірні сукні, китайські віяла й кольорові пера. Мокк витяг запрошення й прилаштувався в черзі за якоюсь худорлявою дамою, що в одній руці тримала лорнет, а в іншій — довгого мундштука із запаленою сигаретою. Білетери не вимагали в неї запрошення, навпаки, сповнені поваги, злегка вклонилися.

— О, кого я бачу?! — скрикнула дама. — Це справді ви, маркізе? Ах, яка честь! — екзальтована дама обернулася до тих, хто стояв за нею, аби поділитися з ними своїм чудовим відкриттям. Її увагу привернув Мокк. — Це неймовірно, любий пане, — тут дама помилилася й замість лорнета піднесла до очей мундштук. — Білетер на сьогоднішньому концерті ніхто інший, як сам маркіз Жоржик де Лешамп-Бріє!

Вочевидь ображена тим, що на Мокка її повідомлення не справило великого враження, дама попливла в бік фойє, оточуючи себе хмарами диму неначе паротяг, а сам Жоржик, що його Мокк звинуватив у споживанні горілки в дитинстві, з погордою глянув на його запрошення.

— А вам, вельмишановний пане кримінальний радник, — Жоржик повільно читав титул на запрошенні, — той скандаліст, що намагався пройти без запрошення, передав свій благодійний внесок?

— Авжеж, я ж бо непитущий, — відказав Мокк, минаючи невдоволеного Жоржика.

Бреслау,

середа 30 листопада,

дев’ята година вечора

Благодійний концерт добігав кінця. Софі, що раділа оплескам, відсутності запаху перегару в чоловіка й захопленим словам, якими її обдаровував під час антракту бреславський бомонд, зсунула з долоні рукавичку й дозволила сухим і сильним пальцям Ебергарда легенько мандрувати гладенькою шкірою її долоні.

Мокк заплющив очі й згадував виступ Софі, її незворушний спокій за фортепіано, її поведінку, сповнену скромної вишуканості, без екзальтації й несамовитого скидання головою. Він захоплювався не стільки грою дружини, скільки лініями її тіла, яке облягала чорна концертна сукня. Мокк захоплювався профілем Софі з гордо зачесаним у кок волоссям, лінією шиї, тендітністю плечей, округлістю сідниць. Його переповнювали гордощі самця. Під час антракту він згорда дивився на інших чоловіків і ні на крок не відступав від дружини, немов промовляючи: «Не наближатися — це моя територія».

Залунали останні акорди «Післяполуденного відпочинку фавна» Дебюссі. Залунали оплески. Замість того, щоб дивитися на музикантів, Мокк захоплювався грацією, з якою Софі складала долоні для оплесків, підносячи їх високо на головою. Прошепотівши їй кілька слів на вухо, він швидко вийшов із зали. Побіг до гардеробу, взяв і поклав на стійку хутро й капелюшок дружини, а також своє пальто й капелюха. Відкрив коробку з норковим манто й заховав його в рукаві шуби Софі, що пахла її парфумами. Тоді одягнувся і став чекати, тримаючи її шубу на руці. За мить вона з’явилася. Випнувши повні груди, вона увіпхала руки в рукави шуби, що її подав Ебергард.

— Це не моє, — сказала вона перелякано, виймаючи манто з рукава. — Ебі, швейцар помилився. У мене не було манто.

— Це твоя шуба, — обличчя Мокка нагадувало обличчя гімназиста, що підклав кнопки на стілець ненависному вчителеві. — І твоє манто.

— Дякую, любий, — Софі подала йому руку для поцілунку.

Мокк обійняв її за талію й вони вийшли з Концертного залу. Озирнувся навколо й побачив припаркованого «адлера». Захряснувши дверцята за