Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський

засновника «Бреславського товариства парапсихічних досліджень». З цієї інформації випливало, що будинок охороняє четверо охоронців, що працюють позмінно по двоє. Окрім них, це місце двічі на місяць відвідує кільканадцять осіб. Вони проводять там від п’яти до двадцяти годин, проводячи час — згідно статуту товариства — на спіритичних сеансах. Інколи організовують відкриті лекції на окультні й астрологічні теми. Працівники Ебнера занесли до справи дивні свідчення. Їхні інформатори стверджували, що відвідувачів будинку іноді супроводжують діти. Поліція дійшла до висновку, що члени товариства втаємничують їх у своє мистецтво. Ознайомившись зі звітами своїх працівників, Ебнер вирішив перевірити, чи дітей, бува, не приводять туди з якоюсь ницою метою. Його підозра зросла, коли виявилося, що то були виключно дівчатка із сиротинця, директор якого є членом товариства. Докладне слідство встановило, що дівчаток піддавали гіпнозові знані лікарі, і що їм не було завдано жодної шкоди. Ебнер з радістю відклав справу будинку на Ґрюн-штрасе ad acta[19] й повернувся до стеження за комуністами й гітлерівцями. Секретарка передрукувала справу й передала її до відділу моралі. Його начальник, кримінальний радник Герберт Домаґалла, не добачивши в діяльності товариства нічого, що суперечило б закону, зайнявся своїми щоденними справами, тобто масовим вербуванням агенток серед повій. Дівчаток із сиротинця й далі приводили до будинку на Ґрюн-штрасе.

Були вони тут і зараз. Зодягнені в білі шати й немов загіпнотизовані чи одурманені чимось, вони стояли довкола великої канапи, на якій лежали три жінки. Крізь маленьке віконце вливалося скупе зимове світло, що відбивалося в білих, нічим не оздоблених стінах зали, з якої винесли стільці. Світло зимового ранку змішувалося з теплим блиском кількох десятків свічок, розставлених де-не-де в лекційній залі. На подіумі, за кафедрою викладача, стояв голий бородатий старець і тихо читав з невеличкої книжки, оправленої в білу шкіру. Дві розпашілі печі випромінювали хвилі гарячого повітря.

Дівчатка обсипали голі тіла жінок білими пелюстками квітів, що ковзали по гладенькій шкірі й з ледь чутним шурхотінням спадали на накрохмалені простирадла. Деякі з них залишалися непорушно лежати в заглибинах і на опуклостях тіл. Одна з жінок, світловолоса, лежала непорушно, а дві інші, темноволоса й руда, пестили її тіло, що засвідчувало їхню неабияку вправність в ars amandi.[20] Коли темноволоса вирішила, що нерухома блондинка вже достатньо підготована до подальших дій, вона припинила свої рухи й погамувала запал рудої товаришки, а тоді кивнула головою старому. То було виразне запрошення. Старого не довелося довго вмовляти.

Бреслау,

четвер 1 грудня,

пів на одинадцяту ранку

У Мокка тріщала голова. Надмір тютюну, чорної кави, зайва пляшка горілки вчора, зайві два пива нині, напружені нерви, стос папок, зруйноване подружнє життя, похилий почерк звітів і справ, уперте пробігання очима абзаців у пошуках слів, які закінчувалися б на — штрасе, брудні стрічечки, якими зав’язували папки, відмирання почуттів, роздмухана пилюка, почуття безнадії й безрезультатності архівних пошуків — усе це впливало на здатність Мокка мислити чітко, хоча ще кілька годин тому він вихвалявся перед Райнертом і Кляйнфельдом бездоганною логікою розслідування.

Зараз він стискав скроні й намагався не допустити, аби голову розвалив глухий, тупий біль. Та за мить він відірвав долоні від скроней, аби взяти в архіваріуса Шайєра телефон і слухавку.

— Добрий день, пане раднику, говорить Майнерер…

— Де ви?

— Біля гімназії св. Матвія, але пане раднику…

— Ви повинні бути в мене через хвилину.

Мокк поклав трубку, важко підвівся з-за столу й згасив лампу. Райнерт глянув на нього відсутнім поглядом, Кляйнфельд уперто слинив брудного пальця. Мокк почовгав сходами до свого кабінету. Потрапив до нього за десять хвилин, бо загаявся в місці, де справляють природні потреби. Тоді люто штовхнув двері кабінету. У засклених дверях забряжчали шибки, Майнерер схопився на ноги, а фон Штеттен зробив гримасу, яка означала «старий дуже сердитий».

Мокк махнув рукою й увійшов до кабінету, пропускаючи наперед Майнерера. Той не встиг зробити й двох кроків, як несподіваний сильний удар у спину кинув його вперед, і він упав на підлогу. Майнерер швидко підвівся й сів, люто міряючи поглядом Мокка, що встиг уже зайняти своє місце за письмовим столом.

— Це за мого небожа Ервіна, — солодкуватим тоном проказав Мокк. — Ти повинен був стежити за ним вдень і вночі. І що? І вчора мій небіж замалим не програвся дощенту в казино, граючи в кредит. Він опинився в небезпеці, бо не мав що лишити в заставу. Чому ти мені про це не повідомив?

Мокк нахилився над столом і простягнув руку вперед. Гучний ляпас відбився на Майнереровій щоці. Майнерер відсахнувся й більше не міряв свого кривдника лютим поглядом.

— Вислухай мене, Майнерере, — тон Мокка був і далі солодкуватим. — Ти кмітливий настільки, що мені не доведеться утруднювати себе, розповідаючи тобі байки про людей, яким я, — хоч і любив їх більше, ніж тебе, — повністю зіпсував кар’єру. Тож скажу коротко: якщо ти ще раз проґавиш Ервіна, тебе буде переведено до відділу моралі. Займатимешся там переконуванням старих хвойд, аби вони регулярно проходили