Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський

холодні кахлі галереї. Нападник замахнувся ногою, і Смолож відчув, що сунеться по кахляній підлозі в бік гімнастичного залу. Він намагався підвестися, схопитися за бар’єр або двері роздягальні. Черговий удар у пах зробив його намагання марними. Обидві долоні Смолож затис на побитих яйцях. Велет продовжував гатити його ногами. Смолож котився, як куля в кегельбані по траєкторії між бар’єром і стіною роздягальні. Докотившись до гімнастичного залу, він упевнився, що мав-таки рацію: лисий не ризикнув стріляти серед рикошетуючих стін.

Бреслау,

середа 30 листопада,

полудень

Через бічні двері Мокк вийшов з Будівельного архіву Бреслау на Россмаркт і потягнувся так, що в нього аж хруснули суглоби. Він стояв на тротуарі вузенької вулички й роздратовано вдивлявся в глибокі калюжі, що їх нещадно шмагав дощ.

Мокк відкрив парасольку й перебіг через жваву Шлосс-штрасе, забруднюючи грязюкою щойно почищені зимові черевики. Стиха прокляв даремні сподівання на сніг і зиму й глянув на годинника. Голод нагадав йому, що настала обідня пора, і це його роздратувало ще більше. Він голосно вилаявся й рушив далі вздовж східного боку Блюхер-пляц у напрямку Ринку, просуваючись у жвавому потоці перехожих, які притримували капелюхи або метушилися серед яток, рятуючи вигнуті вітром парасольки. Коли він опинився на Шмідебрюкке, вітер став не таким дошкульним. Мокк звернув на Урсулінен-штрасе й увійшов до Управління поліції.

Важко відсапуючись, він піднявся широкими сходами на четвертий поверх, де за скляною перегородкою знаходилися два кабінети: Мюльгауза та його власний. Блідий секретар, практикант Ернст фон Штеттен, побачивши Мокка, послужливо підхопився.

— Щось було? — запитав Мокк, вішаючи промоклий одяг у приймальні.

— Елерс залишив для вас усі фотографії. Окрім цього більше нічого, — відказав фон Штеттен, ставлячи парасольку Мокка до стійки з темного дерева.

— Більше нічого, більше нічого, — передражнив його Мокк, увійшовши до кабінету. — У розслідуванні теж жодних новин. Я й на крок не просунувся в справі Ґельфрерта-Гоннефельдера.

Мокк запалив сигару й підбив підсумки сьогоднішнього ранку, заповненого пилом старих будівельних документів, схемами санвузлів, невтіленими проектами пасажирських і вантажних ліфтів, а також сухими поясненнями архітекторів та інженерів. Протягом трьох годин він не знайшов нічого, що допомогло б йому в подальшому розслідуванні. Найгіршим у всьому цьому було те, що Мокк власне й сам не знав, чого він шукає.

— Що ти скажеш Мюльгаузові. — роздратовано говорив він собі, — коли той тебе запитає, чим ти сьогодні займався?

Якраз на це запитання відповідь була очевидною: переглянув всі документи, що стосувалися обох місць злочину. Ознайомився з планами всіх приміщень, включно з підвалом і горищем. Дізнався, що було раніше на місці обох будинків, як нашаровувалися на себе фундаменти, хто й кому продавав земельні ділянки під забудову. Та Мюльгауз міг поставити гірше запитання: навіщо? Тоді йому довелося б вислухати складні філософські розумування про тріаду «особа-час-місце». Жертви випадкові, час невипадковий. Отож перевірити залишається тільки місце. Воно не може бути випадковим. «Щось повинно об’єднувати ці два місця, — таку відповідь почув би Мюльгауз. — Та попри те, що я перевернув догори дном Будівельний архів, я все ще не знаю, що саме». Моккові не треба було надто напружуватися, щоб уявити іронічний сміх Мюльгауза. Тут він собі пригадав, що Мюльгауз перебував на нараді в начальника Управління поліції Кляйбемера й було малоймовірно, що сьогодні він зустрінеться з Мокком і поставить йому це складне запитання.

Слідчий полегшено зітхнув і за допомогою залізної ручки на віконній рамі відчинив кватирку. Тоді зняв піджака, розстебнув тугого комірця і, сівши за письмовий стіл, почав видруковувати на новій друкарській машинці «Олімпія» неіснуючі слова — випадкові комбінації літер. Моккові найкраще думалося під це ритмічне постукування клавіш. На папері з’явилися слова з п’яти літер. П’ять ударів — пробіл. П’ять ударів — пробіл. Ернст фон Штеттен знав, що доки машинка «Олімпія» вистукуватиме цей дивний ритм, Мокка ні для кого немає, за винятком хіба що його чарівної дружини Софі й старого Мюльгауза.

Це тривало доволі довго. Секретар вже відправив кількох відвідувачів, ще кільком збрехав, інших гречно перепросив. Враз із двома ударами годинника на університетській церкві фон Штеттен почув викручування паперу з валика працьовитої машинки. Запала тиша.

— Старий думав і надумав, — зробив висновок фон Штеттен.

Він мав рацію. Мокк сидів серед розкиданих аркушів, задрукованих рівними відрізками літер, і, вмочаючи перо у велику чорнильницю, писав на звороті одного з них: «Досліджено місця убивств з точки зору будівництва, — маленькі літери вкривали папір, — це помилка. Яке пояснення може бути в планах і схемах? Важлива історія будинку. Не історія труб, цегли, підвалів, цементу, ремонтів і перебудов. Важлива історія людей, які там живуть і жили».

— То мені що, досліджувати генеалогічні дерева пожильців? Коли тітонька Труда познайомилася з дядечком Йорґом? — спитав він себе.

За мить Мокк кинувся до чорнильниці й аркушів паперу, що блищали свіжим чорнилом. «Чому хтось по-звірячому вбиває цього дня? Саме цього визначеного дня? Тому, що цей день для нього важливий. Може, він мститься за щось, що сталося саме в цей день? За що мститься ця людина? За щось погане, що з ним сталося. За що ця людина мститься по-звірячому? За щось