Гіркий сміх - Пер Валє
— Слухайте, добродію, з вами розмовляє старший помічник інспектора Ульгольм.
— Він помер».
«— Хто стріляв?
— Днркс.
— Який він був на вигляд?
— Яколсон».
— Ти сам придумав ці запитання? — поцікавився Гунвальд Ларсон.
— Так. Ось вони в мене записані, — скромно відповів Ренн.
— Геніально.
— Він був притомний тільки півхвилини, — образився Ренн. — Тоді помер.
Мартін Бек знов програв стрічку.
— Що він у біса каже? — мовив Кольберг.
Він не мав часу поголитися і задумливо скуб щетину на бороді.
Мартін Бек обернувся до Ренна:
— Що, по-твоєму, він сказав? Ти ж був там.
— Був, і думаю, що він зрозумів запитання й намагався на них відповісти.
— Ну?
— На перше запитання він відповів заперечно, щось ніби «Я не знаю» або «Я його не впізнав».
— Як ти, в біса, побачив таку відповідь у цьому «днркс»? — вражено спитав Гунвальд Ларсон.
Ренн почервонів і засовався на стільці.
— А й справді, як ти дійшов до такого висновку? — і собі спитав Мартін Бек.
— Не знаю. Мені так здалося. Таке склалося враження.
— Ага. А потім?
— На друге запитання він відповів досить виразно: «Яколсон».
— Так, я чув. Але що він мав на увазі? — мовив Кольберг.
Мартін Бек потирав пучками чоло там, де починався чуб.
— Або Якобсон, — мовив він задумливо. — Чи ще якось.
— Він каже «Яколсон», — наполягав Ренн.
— Так, — погодився Кольберг. — Але такого прізвища немає.
— Перевіримо, — сказав Меландер, — може, й є. А тим часом…
— Що?
— Тим часом, я думаю, що треба послати стрічку на експертизу. Якщо наша лабораторія не впорається, можна зв'язатися з радіо. Їхні звукотехніки мають усі прилади. Вони можуть відділити кожен звук на стрічці, спробувати різну швидкість.
— Так, це добра думка, — погодився Мартін Бек.
— Але спершу зітри до лиха того Ульгольма, — сказав Гунвальд Ларсон, — а то з нас глузуватиме цілий світ. — Він озирнувся по кімнаті. — А де те зозуленя Монсон?
— Певне, заблукав, — відповів Кольберг. — Треба, мабуть, було сказати йому, як їхати.
Він глибоко зітхнув.
Зайшов Ек, задумливо погладжуючи свою сиву голову.
— Що там? — запитав Мартін Бек.
— Газети звинувачують пас у тому, що ми й досі не помістили портрета невпізнаної жертви.
— Ти сам знаєш, який вигляд мав би той портрет, — мовив Кольберг.
— Знаю, але…
— Стривай, — сказав Меландер. — Можна дати опис. Вік — років тридцять п'ять — сорок, зріст — метр сімдесят один, вага — шістдесят дев'ять кілограмів, сорок другий номер взуття, карі очі, темний чуб. Шрам після операції сліпої кишки. Темний заріст на грудях і животі. Шрам від якоїсь давньої рани на зап'ястку. Зуби… ні, про них краще не згадувати.
— Я пошлю їм цей опис, — сказав Ек і вийшов. Хвилину всі мовчали.
— Фредрік дійшов до одного висновку, — сказав нарешті Кольберг. — Що Стенстрем сидів у автобусі вже до зупинки Юргордсбру. Отже, він їхав із Зоопарку.
— Що ж він там робив? — здивувався Гунвальд Ларсон. — Увечері, і в такий дощ?
— Я також дійшов до одного висновку, — сказав Мартін Бек. — Що він, мабуть, не знав тієї медсестри.
— Ти певний цього? — запитав Кольберг.
— Ні.
— Біля Юргордсбру він був сам, — сказав Меландер.
— Ренн також дійшов до одного висновку, — сказав Гунвальд Ларсон.
— До якого?
— Що те «днркс» означає: «Я його не впізнав». Уже не кажучи про якогось типа на прізвище Яколсон.
Оце було й усе, що вони з'ясували до середи п'ятнадцятого листопада.
Надворі йшов сніг, мокрий, лапатий. Уже зовсім стемніло.
Звичайно, немає людини на прізвище Яколсон. Принаймні в Швеції.
У четвер вони взагалі не дізналися нічого нового.
У четвер увечері Кольберг вернувся додому після одинадцятої. Дружина читала в кружалі світла від стоячої лампи. Вона була вбрана в короткий, застебнутий спереду халатик і сиділа в кріслі, підібгавши під себе босі ноги.
— Привіт, — сказав Кольберг. — Як посувається твоя іспанська мова?
— Звичайно, ніяк. Смішно й мріяти, що можна взагалі щось зробити, коли в тебе чоловік працює в поліції.
Кольберг нічого на це не відповів. Він скинув верхній одяг і зайшов до ванної. Там він поголився й довго сидів під душем, сподіваючись, що ніякий дурний сусід не викличе радіополіції і не звинуватить його в порушенні нічного спокою хлюпотом води. Потім надів купальний халат, зайшов до вітальні й сів перед дружиною. Якийсь час він дивився на неї.
— Давно я тебе не бачила, — сказала вона, не відводячи очей від книжки. — Як ваші справи?
— Погано.
— Шкода. Бо таки дивно, що хтось без ніякої причини серед міста застрілив у автобусі дев'ятеро людей. А поліція не може придумати нічого кращого, як влаштовувати нескінченні облави.
— Так, справді дивно, — визнав Кольберг.
— Чи решта твоїх колег теж не приходять додому по тридцять шість годин?
— Мабуть, що так.
Вона знов почала читати. Кольберг сидів мовчки, може, хвилин десять, а може, й п'ятнадцять, не зводячи з неї погляду.
— Чого ти витріщився на мене? — запитала вона, все ще не дивлячись на нього, але вже веселим голосом.
Кольберг не відповів, і вона вдала, що читає ще уважніше. У неї було темне волосся, карі очі, правильні риси обличчя й чітко вималювані брови. Вона
