Гіркий сміх - Пер Валє

— Гун!

Уперше, відколи він зайшов до квартири, вона глянула на нього, ледь усміхнувшись і лукаво блиснувши очима.

— Що?

— Встань!

— Ну, встану.

Вона загнула правий верхній ріжок сторінки, яку саме прочитала, згорнула книжку й відклала її на бильце крісла. Тоді підвелася, звісивши руки й широко розставивши босі ноги. Весь час вона дивилася на Кольберга.

— Погано, — сказав він.

— Що погано?

— Загинати ріжки в книжці.

— Це моя книжка, куплена на власні гроші.

— Роздягнися, — сказав він.

Гун піднесла праву руку до шиї і почала поволі, один за одним, розстібати ґудзики, так само дивлячись на Кольберга. Потім розгорнула тонкий ситцевий халатик, і він упав додолу позад неї.

— Обернися, — сказав Кольберг.

Вона обернулась до нього спиною.

— Ти гарна.

— Дякую. Мені що, стояти так далі?

— Ні. Передом краще.

— Он як.

Вона обернулася і глянула на Кольберга з тим самим виразом на обличчі, що й перше.

— Ти вмієш стояти на руках?

— Принаймні вміла до зустрічі з тобою. А потім не було нагоди. Спробувати?

— Не треба.

— А я все-таки спробую.

Вона підійшла до стіни й досить легко стала вниз головою.

Кольберг зацікавлено стежив за нею.

— Стояти далі?

— Ні, досить.

— Я постою, коли це тебе розважає. Я, щоправда, можу зомліти. Тоді вкриєш мене чимось. Хустиною, абощо.

— Ні, перевертайся.

Гун неквапом, легенько знов стала на ноги і глянула на Кольберга через плече.

— Що б ти сказала, якби я захотів так тебе сфотографувати?

— Як це так? Голу?

— Еге.

— І вниз головою?

— Еге ж, хоч би й так.

— В тебе ж навіть немає фотоапарата.

— Немає. Але не в тім річ.

— Звичайно, ти можеш робити, що хочеш. Можеш, до лиха, робити, що тобі заманеться. Я казала тобі це ще два роки тому.

Він нічого не відповів. Гун і далі стояла біля стіни.

— До речі, а що б ти робив з такими фотографіями?

— Оце й є те питання, що мене цікавить.

Гун повернулась і поволі підійшла до нього.

— А тепер питання, яке цікавить мене: що все це в біса означає?

— Стенстрем тримав цілу паку таких фотографій у шухляді письмового столу.

— На роботі?

— Так.

— Чиїх?

— Своєї дівчини.

— Оси?

— Так.

— Мабуть, то було видовисько не з найкращих.

— Ні, чому ж, — сказав він.

Гун глянула на нього спідлоба.

— І напрошується питання: навіщо він їх зробив? — пояснив Кольберг.

— А це має якесь значення?

— Не знаю. Не можу з'ясувати.

— Мабуть, любив дивитися на них.

— Мартін також так вважає.

— Звичайно, розумніше було б час від часу приїздити додому й дивитися на оригінал.

— Мартін може й помилятися. Він, наприклад, тривожиться за нас. Я бачу по ньому.

— За нас? Чому це?

— Певне тому, що я в понеділок ввечері виходив сам до міста.

— А він хіба не виходить без дружини?

— Щось тут не ліпиться докупи, — сказав Кольберг. — Із Стенстремом і тими фотографіями.

— Чому? Адже відомо, які бувають чоловіки. А вона на тих фотографіях гарна?

— Так.

— Дуже гарна?

— Так.

— Ну, ти знаєш, що я повинна була б сказати.

— Знаю.

— Але я не скажу.

— Не скажеш. Це я також знаю.

— А може, Стенстрем хотів показати їх своїм товаришам? Щоб похвалитися.

— Навряд. Він був не такий.

— Чого ж ти морочиш собі ними голову?

— Не знаю. Мабуть тому, що й досі не напав на якийсь слід.

— А фотографії хіба якийсь слід? Думаєш, що хтось убив Стенстрема через них? Навіщо ж тоді він убив ще восьмеро інших?

Кольберг хвилину дивився на Гун.

— Отож-бо, — нарешті мовив він. — Ти правду кажеш.

Вона була довгонога, пропорційно збудована, з нормальною чуттєвістю. Була саме така, якої він хотів, але ж шукати її довелося більше ніж двадцять років, а тоді ще рік зважуватись.

Мартін Бек не згаяв двадцяти років на пошуки дружини. Він зустрів її сімнадцять років тому, відразу зробив вагітною і одружився. Раз, два, і кінець.

Тепер вона стояла в дверях спальні, наче сама доля, в зім'ятій нічній сорочці, зі смугами від подушки на обличчі.

— Ти так кашляєш і шморгаєш носом, що можеш усіх у домі побудити, — сказала вона.

— Пробач.

— І чого ти куриш серед ночі? З хворим горлом? Мартін Бек погасив сигарету в попільничці і сказав:

— Мені дуже шкода, що я тебе збудив.

— Що там я, головне, щоб ти знов не схопив запалення легень. Краще лишись завтра вдома.

— Мабуть, навряд чи мені вдалося б лишитися вдома.

— Дурниці. Як ти будеш працювати хворий? Наче в поліції більше нікого немає. А крім того, ти повинен уночі спати, а не читати давні рапорти. Того вбивства в таксі ти ніколи не розплутаєш. Відклади