Гіркий сміх - Пер Валє

— На добраніч, — машинально відповів Мартін Бек зачиненим дверям спальні.

Він насупив брови й відклав убік зшиті рапорти. Їх аж ніяк не можна було назвати давніми, бо Мартін Бек читав копію медичної експертизи, яку він отримав щойно ввечері. Але кілька місяців тому він справді цілими ночами перечитував матеріали, що стосувалися одного вбивства в таксі з метою пограбування, яке сталося дванадцять років тому.

Мартін Бек якийсь час лежав нерухомо, втупивши очі в стелю. Нарешті він почув неголосне хропіння зі спальні, швидко підвівся з ліжка і обережно вийшов у передпокій. Хвилинку він повагався, тримаючи руку на телефоні, тоді пересмикнув плечима, підняв трубку й набрав Кольбергів номер.

— Кольберг слухає, — почувся в трубці задиханий голос Гун.

— Привіт, а Ленарт є?

— Є.

— Що таке? — спитав Кольберг.

— Я тобі заважаю?

— Можна сказати, заважаєш. Чого тобі треба?

— Слухай, ти пам'ятаєш, що було влітку після вбивства у парку?

— Пам'ятаю, і що?

— У нас тоді не було роботи, і Гаммар звелів переглянути давні справи, які нам не пощастило розплутати. Пам'ятаєш?

— Еге ж. І ти подзвонив, щоб сказати мені про це?

— Ні. Я хочу спитати, яку справу взяв собі Стенстрем? Він саме був вернувся з відпустки.

— Не маю уявлення. Я думав, що він тобі сказав.

— Ні, він нічого не казав.

— То, може, Гаммар знає.

— Так. Звичайно, Гаммар має знати. До побачення. Пробач, що я тебе збудив.

— Іди до лиха!

Мартін Бек почув, як клацнула трубка. Свою він ще якийсь час притискав до вуха, нарешті також поклав і почвалав назад до канапи.

Він ліг і вимкнув світло. Лежачи в темряві, він почував себе дурень дурнем.

Усупереч усім сподіванкам п'ятниця принесла новину, яка їх підбадьорила. Прийняв її по телефону Мартін Бек. Решта всі почули, як він сказав:

— Що? Знайшли? Справді?

Всі покидали, хто що тримав у руках, і втупилися в Мартіна Бека. Він поклав трубку і сказав:

— Балістичне дослідження закінчене.

— Ну й що?

— Нібито визначили, з чого вбивця стріляв.

— З військового пістолета, — сказав Гунвальд Ларсон. — Їх сотні лежать без охорони у військових складах. Краще б вони роздали їх злодіям задарма, аніж щотижня замикати склади на нові замки. Я за півгодини можу купити їх у місті з десяток.

— Трохи не так, як ви собі гадаєте, — мовив Мартін Бек, беручи в руки папірець, на якому перед цим щось записував. — Зразок тридцять сьомий, тип «Суомі».

— Та невже? — здивувався Меландер.

— Це той старий, з дерев'яним руків'ям, — сказав Гунвальд Ларсон. — Я бачив такі ще в сорокових роках.

— Зроблений у Фінляндії чи в нас, за фінською ліцензією? — запитав Кольберг.

— У Фінляндії, — відповів Мартін Бек. — Той хлопець, що телефонував, сказав, начебто вони певні цього. Патрони теж давні, виготовлені фірмою швацьких Машин «Тіккакоскі».

— М-37, — сказав Кольберг. — Барабан на сім патронів. Важко собі уявити, в кого може тепер бути такий пістолет.

— Ні в кого, — сказав Гунвальд Ларсон. — Тепер він уже лежить на дні Стремена. На тридцятиметровій глибині.

— Можливо, — сказав Мартін Бек. — Але хто міг його мати чотири дні тому?

— Якийсь божевільний фіни, — мовив Гунвальд Ларсон. — Берімо зграю собак і нумо виловлювати в місті всіх навіжених фінів. Ото буде весела робота.

— Ми щось скажемо пресі? — запитав Кольберг.

— Ні, — відповів Мартін Бек. — Жодного слова.

Запала тиша. Нарешті в них з'явилася перша провідна ниточка. Скільки мине часу, поки вони знайдуть другу?

Відчинилися двері, й до кімнати, зацікавлено, роззираючись, ввійшов якийсь юнак. Він тримав у руці сірий конверт.

— Кого тобі треба? — запитав Кольберг.

— Меландера, — відповів юнак.

— Старшого слідчого карного відділу Меландера, — поправив його Кольберг. — Ось він сидить.

Юнак поклав конверт на письмовий стіл Меландера і вже хотів вийти, коли Кольберг сказав:

— Я не чув, щоб ти стукав.

Юнак спинився, тримаючись за клямку, але не озивався. В кімнаті було тихо. І серед тієї тиші Кольберг сказав поволі, виразно, ніби пояснював щось дитині:

— Коли входиш до кімнати, треба постукати, тоді почекати, поки тобі дозволять зайти, і аж потім відчиняти двері. Зрозуміло?

— Авжеж, — сказав юнак, дивлячись Кольбергові під ноги.

— Отож-бо, — сказав Кольберг і відвернувся.

Юнак швидко вийшов і нечутно зачинив за собою двері.

— Хто це? — запитав Гунвальд Ларсон.

Кольберг стиснув плечима.

— Він чимось нагадує Стенстрема, — сказав Гунвальд Ларсон.

Меландер відклав люльку, розпечатав конверт і витяг з нього зелений зшиток із сантиметр завтовшки.

— Що це таке? — спитав Мартін Бек.

Меландер погортав зшиток і сказав:

— Висновок психологів. Я звелів його оправити.

— Ну, Фродріку, що там написано в твоєму талмуді?

Меландер витрусив люльку на аркуш паперу, згорнув його й викинув у кошик.

— У Швеції не було ще такого випадку, — сказав він. — Хіба що вернемося назад до часів Нурлунда і вбивства на пароплаві «Принц Карл». Отже, нам треба в основному опиратися на американські дослідження, зроблені за останнє десятиріччя.

Він дмухнув у люльку, пробуючи, чи вона не забита, й повів далі, натоптуючи її тютюном:

— Американським дослідникам не бракує матеріалу, не те що в нас. У цьому висновку, між іншим, згадано Спека з Бостона, який убив вісьмох медсестер у Чікаго, Вітмена, який із вежі