Гіркий сміх - Пер Валє

— Можна вам запропонувати чарочку вишнівки, комісаре? — запитав він.

І не встиг Мартін Бек його спинити, як він налив чарку й поставив її перед ним на столик.

— Я саме запитав пані Ассарсон, чи вона не знає, чого її чоловік опинився в тому автобусі в понеділок увечері, — пояснив Гунвальд Ларсон.

— А я відповіла те, що вже казала одному з ваших колег, який був настільки нетактовний, що прийшов допитувати мене через секунду після того, як я дізналася про чоловікову смерть. Відповіла, що не знаю.

Вона підняла чарку в напрямку Мартіна Бека і одним духом випила. Мартін Бек спробував дотягтися до своєї чарки, але на кілька сантиметрів не дотягнувся і знов занурився в крісло.

— Ви знаєте, де ваш чоловік був звечора? — запитав він.

Пані Ассарсон поставила чарку і взяла оранжеву сигарету з золотим краєчком із зеленої скриньки на столі. Перше ніж швагер підніс їй запаленого сірника, вона встигла пом'яти сигарету в пальцях і стукнути нею кілька разів об віко Скриньки. Мартін Бек побачив, що вона не зовсім твереза.

— Так, знаю, — відповіла пані Ассарсон. — Він був на зібранні. Ми пообідали о шостій, потім він одягнувся і десь о сьомій пішов.

Гунвальд Ларсон витяг з нагрудної кишені клапоть паперу та кулькову ручку і, колупнувши нею у вусі, запитав:

— На зібранні? Якому?

Ассарсон глянув на невістку і відповів за неї, бо вона мовчала:

— Це була така товариська спілка. Вони звали себе «верблюдами». Спілка складалася з дев'яти членів, які підтримували знайомство між собою відтоді, як ще вчилися в морській кадетській школі. Вони звичайно збиралися в директора Шеберга на Нарвавеген.

— Вони звали себе «верблюдами»? — недовірливо перепитав Гунвальд Ларсон.

— Так, — мовив Ассарсон. — Вони звичайно віталися словами: «Як поживаєш, старий верблюде?» І так назвали й свою спілку — «Верблюди».

Вдова невдоволено глянула на свого швагра.

— Це була ідейна спілка, — сказала вона. — Вони займалися добродійництвом.

— Яким, наприклад? — запитав Гунвальд Ларсон.

— Це таємниця, — відповіла пані Ассарсон. — Навіть ми, дружини, не знаємо. Декотрі інші спілки теж так роблять. Не розголошують своїх таємниць.

Мартін Бек відчув, що Гунвальд Ларсон дивиться на нього.

— Ви знаєте, коли директор Ассарсон пішов від директора Шеберга?

— Так, я не могла спати і близько другої години пішла вихилити чарочку на сон. Тоді я й побачила, що Єсти нема вдома, й зателефонувала Гвинтові. Атож, ми так прозиваємо директора Шеберга. Він сказав, що Єста пішов від нього о пів на одинадцяту.

Вона замовкла й погасила сигарету.

— Як ви гадаєте, пані Ассарсон, куди міг їхати ваш чоловік автобусом сорок сьомого маршруту? — запитав Мартін Бек.

— Звичайно, їхав кудись у справах. Він був дуже енергійний і віддавав своїй фірмі багато часу… тобто Туре також співвласник фірми… Могло бути, що якісь справи він залагоджував і вночі. Наприклад, з тими клієнтами, що приїздили з провінції і в Стокгольмі тільки ночували, а тому й…

Вона наче не знала, що їй казати далі, і, піднявши порожню чарку, почала крутити її в руках.

Гунвальд Ларсон щось записував. Мартін Бек випростав одну ногу й заходився розтирати коліно.

— У вас є діти, пані Ассарсон? — запитав він.

Пані Ассарсон поставила чарку перед швагром, щоб той налив їй, але він, не дивлячись на невістку, відставив чарку геть. Вона блимнула на нього, насилу підвелася і струсила з сукні попіл.

— Ні, комісаре Пек, нема. На жаль, мій чоловік не міг подарувати мені дитину.

Хвилину вона невидющим поглядом дивилася кудись повз Мартіна Бека. Потім кілька разів поволі кліпнула очима й перевела погляд на нього:

— Ваші батьки американці, комісаре Пек? — спитала вона.

— Ні, — відповів він.

Гунвальд Ларсон і далі писав. Мартін Бек витягнув шию і зазирнув у його папірець. Він весь був помальований верблюдами.

— Вибачте, комісаре Пек і Ларсон, але я мушу йти, — сказала пані Ассарсон і непевним кроком рушила до дверей. — Отже, до побачення, мені було дуже приємно. — Вона заточилася й зачинила за собою двері.

Гунвальд Ларсон сховав ручку й папірець з верблюдами і виборсався з крісла.

— З ким він спав? — запитав він, не дивлячись на Ассарсона.

Той злякано глянув на зачинені двері й відповів:

— З Єйнар Ульсон, секретаркою з нашої контори.

Не можна було сказати нічого втішного про ту неприємну середу.

Як вони й сподівалися, вечірні газети викопали історію зі Шверіном і подали її у великих репортажах, нашпигувавши їх різними подробицями й саркастичними зауваженнями на адресу поліції.

«Слідство вже застрягло на місці. Поліція проґавила єдиного важливого свідка. Поліція брехала пресі й громадськості просто у вічі».

«Якщо преса і Великий Детектив Громадськість не матимуть точної інформації, як поліція може сподіватися від них допомоги?»

Газети забули тільки згадати, що Шверін помер, — мабуть, тому, що дуже поспішали.

На лихо, це масове вбивство, крім усього, збіглося із запланованим кілька тижнів перед тим наскоком на кіоски й тютюнові крамнички з метою вилучення порнографічної літератури, яка ображала моральність громадян.

Одна газета на першій сторінці ласкаво повідомляла, що психічнохворий убивця в нападі шалу гасає по місту, свіжий слід холоне й стирається, жах паралізує громадськість, а тим часом армія духовних послідовників Паулюса Бергстрема, щоб підігріти пристрасті, гупає чобітьми по місту, вишукує порнографічні листівки і, чухаючи потилицю, намагається збагнути плутану інструкцію міністерства юстиції, що слід вважати образою моральності, а що ні.

Кольберг прийшов