Гіркий сміх - Пер Валє

— Вона мала нареченого?

— Так, чудового хлопця. Вони формально не були заручені, але вона вже готувала мене до того, що скоро вибереться. Думаю, що вони хотіли одружитися на Новий рік. Він уже має квартиру.

— Вони давно знайомі?

Дівчина на хвилину задумалася, обгризаючи нігті.

— Щонайменше місяців з десять. Він лікар. Кажуть, ніби дівчата стають медсестрами, щоб мати змогу вийти заміж за лікаря. Але Бріт була не така. Вона була страшенно сором'язлива і боялася хлопців. Минулої зими вона мала звільнення через хворобу, з приводу недокрів'я і загального виснаження. Тому мусила часто ходити на перевірку. І там зустріла Бертіля. І відразу закохалася. Вона любила казати, що її вилікувало кохання, а не те, чим він її лікував.

Мартін Бек розчаровано зітхнув.

— А що в цьому поганого? — підозріливо запитала дівчина.

— Нічого. А в неї було багато знайомих чоловіків?

Моніка Грангольм усміхнулась і похитала головою.

— Тільки ті, що працюють у лікарні. Вона була дуже холодна. Не думаю, щоб вона з кимось зустрічалася до Бертіля. — Вона поводила пальцем по столу, потім наморщила лоба й глянула на Мартіна Бека. — Вас що, цікавить її кохання? Яке це має відношення до справи?

Мартін Бек витяг зі спідньої кишені записника й поклав перед собою на столі.

— Поряд із Бріт Данієльсон сидів один чоловік, — сказав він. — Поліцейський, на прізвище Оке Стенстрем. Ми маємо підстави вважати, що він і панна Данієльсон знайомі і їхали в автобусі разом. Нас цікавить ось що: чи панна Данієльсон ніколи не називала прізвища Оке Стенстрема? — Він витяг із записника фотографію Стенстрема й поклав її перед Монікою Грангольм. — Ви бачили цього чоловіка?

Вона глянула на фотографію і похитала головою. Тоді взяла її в руки, придивилася пильніше й сказала:

— Так, бачила. В газетах. Хоч ця фотографія краща. — Вона повернула Мартінові Беку фотографію і додала: — Бріт не знала цього чоловіка. Я можу майже заприсягтися, що не знала. Вона б нізащо не дозволила нікому, крім нареченого, проводжати себе додому. Це просто не в її натурі.

Мартін Бек сховав записника.

— Може, вони були приятелями і…

Моніка Грангольм енергійно похитала головою.

— Бріт була дуже порядна, дуже несмілива і, як я вже казала, майже боялася хлопців. До того ж була по вуха закохана в свого Бертіля і навіть не поглянула б на іншого. Ні як на доброго приятеля, ні якось інакше. Я була єдина, кому вона звіряла свої таємниці, звичайно, крім Бертіля. Вона мені все розповідала. Шкода, комісаре, але ви напевне помилилися.

Моніка Грангольм відчинила сумочку й витягла гаманця.

— Я вже мушу йти до своїх діток. Їх тепер у мене сімнадцятеро.

Вона почала порпатись у гаманці, але Мартін Бек простяг руку й зупинив її.

— За це платить держава, — сказав він.

Коли вони знов стояли біля огорожі лікарні, Моніка Грангольм сказала:

— Вони, звичайно, могли бути знайомі з дитинства чи зі школи і зустрілися в автобусі випадково. Таке я ще припускаю. Бріт до двадцяти років жила в Еслеві. А звідки той поліцай?

— Із Гальстагаммара, — сказав Мартін Бек.

Він нерішуче подав їй руку, про всяк випадок не скинувши рукавиці.

— Подякуйте державі за пригощення, — сказала Моніка Грангольм і сягнистою ходою рушила до лікарні.

Машина Гунвальда Ларсона стояла на Тегнергатан перед будинком номер сорок. Мартін Бек глянув на годинник і штовхнув вхідні двері.

Було двадцять хвилин на четверту, а це означало, що Гунвальд Ларсон, який звичайно ніколи не спізнювався, сидів уже в пані Ассарсон двадцять хвилин. І за цей час, мабуть, устиг вивідати, як жив директор Ассарсон ще відтоді, коли ходив до школи.

Гунвальд Ларсон мав свій спосіб допиту: починав із самого початку і поступово вивідував усе. Цей спосіб міг дати добрі наслідки, але був нудний і забирав багато часу.

Двері до квартири відчинив літній чоловік у темному костюмі і сріблястій краватці. Мартін Бек назвав себе і показав службове посвідчення. Чоловік простяг йому руку й відрекомендувався.

— Туре Ассарсон. Я брат… брат убитого. Заходьте, ваш колега вже прийшов.

Він почекав, — поки Мартін Бек роздягся, і пройшов поперед нього у високі подвійні двері до вітальні.

— Маріє, люба, це комісар Мартін Бек.

Вітальня була велика й досить темна. На низькій жовтій канапі, щонайменше триметрової довжини, сиділа худа жінка в чорній вовняній сукні й тримала в руках чарку. Вона відставила чарку на низький чорний столик з мармуровою стільницею, що стояв біля канапи, і простягла руку, граційно зігнувши її в зап'ястку, ніби для поцілунку. Мартін Бек незграбно потиснув її розслаблені пальці й невиразно промурмотів:

— Співчуваю вам, пані Ассарсон.

З другого боку мармурового столика стояло троє низьких рожевих крісел, і в одному з них сидів Гунвальд Ларсон з досить дивним виразом обличчя. Аж тоді, коли Мартін Бек, на ласкаве запрошення пані Ассарсон сів теж у крісло, він збагнув, що так пригнічувало Гунвальда Ларсона.

Оскільки в такому кріслі можна було випростатись лише горизонтально, а розмовляти лежачи було б смішно, Гунвальд Ларсон зігнувся майже навпіл і почував себе дуже незручно. Обличчя в нього почервоніло з натуги, і він люто поглядав на Мартіна Бека з-поміж колін, які стриміли перед ним, наче дві альпійські вершини.

Мартін Бек спершу підігнув ноги на лівий бік, потім на правий, далі схрестив їх і хотів сховати під крісло, але воно виявилося надто низьким. Врешті він також зігнувся навпіл, як Гунвальд Ларсон.

Тим часом вдова спорожнила чарку і простягла її швагрові, щоб він їй налив знову. Той пильно глянув на