Без дозволу на розслідування - Віктор Тимчук
Обігнув мурований паркан маслозаводу і за ним побачив зелений дах з їжакуватою антеною на тичці. Якось з Великошичем заїжджав до Кедровського і запам'ятав, де він жив. Відчинив хвіртку на тугій пружині — десь калатнув дзвоник. З хліва викотився Платон Сидорович у майці, з окулярами на носі.
— А, це ти! Заходь, — зраділо мовив, йдучи навстріч. — Давно до мене наші не заглядали, — не то дорікнув, не то пожартував, міцно тиснучи руку.
— Робота, Платоне Сидоровичу.
— Звісно, голубе, поки що наш брат не дрімає, — доброзичливо погодився, оглядаючи мене маленькими меткими очима. — Але про роботу опісля. Спочатку я тобі дещо покажу, — і змовницьки підморгнув.
Він узяв мене попідруч, нижчий на голову, але вдвоє ширший, і я покотився з ним до хліва. В хліві горіло світло. На побілених стінах висіли різного розміру рамки, полички, підставки, хлібниці і ще якісь чудернацькі витвори. Ажурні, тендітні, зроблені зі смаком, пофарбовані й полаковані, вони полискували, ніби на виставці чи в магазині сувенірів. Кедровський був гордовитий і задоволений.
— Га? — не втерпів і кивнув на вироби.
— І це ви самі? — не повірив я, глипнувши на його грубі пальці.
— Атож! Ось цим струментом, — узяв з верстака, заставленого диктом, дощечками та пляшечками, лобзика. — Все ним.
— Ох і майстер ви! — захоплено сказав я. — Гріх таку красу тут тримати.
— А я не тримаю, — усміхнувся Кедровський. — Перед Жовтневими святами розсилаю онукам, дітям, друзям. Ти сідай, — і сам теж присів па березову колодку. — Коли вийшов на пенсію, думав здурію: завжди бракувало часу, а це не знаєш, куди його подіти. Чого тільки я не перепробував! І рибалив, і в мисливці подався, і гриби збирав, і громадськими справами займався, і книжки читав, а час повзе, мов черепаха. А тепер, віриш, день минає, як мить одна: ранок — вечір, ранок — вечір… Ото зазідалегідь шукай собі заняття. Для пенсіонера бездіяльність — передчасна смерть.
— Скільки ж вам років?
— Сімдесят. Отак, голубе, — ляснув себе по коліні. — То що там у тебе? Позачергові збори?
— Ні, Платоне Сидоровичу, — не наважувався я розпочати розмову.
— А що? — здійняв і почав протирати окуляри.
Я вийняв з теки справи, подав йому. Кедровський звів ріденькі біляві брови, гмикнув і з цікавістю став переглядати папки. Затим подивився на мене, і в його очах, збільшених скельцями, я помітив співчуття.
— А я ніяк не міг згадати, звідкіля мені знайоме твоє прізвище, — мовив задумливо. — Гай-гай, скільки літ минуло. Може, з'явились якісь нові факти?
— Я лише позавчора випадково натрапив.
— Що ж тобі сказати? — Кедровський почухав груди, зарослі цупким сивим волоссям. — Підозріло, звичайно, що всі з одного села і в один місяць. Дуже підозріло. Тому і поклав їх тоді разом. Шкода, що і твій батько…
— І ви ніде не натрапили на їхні сліди?
— Які сліди, Арсене? — щиро здивувався Кедровський. — Тобі впали в око тільки ці справи, а таких із тридцять набереться по району.
— А я думав…
— Тут нема над чим думати, — незаперечно перебив Кедровський. — Ясно, як божий день. Вони загинули в прифронтовій смузі.
Впевненість Кедровського змусила мене змовчати про гроші, які отримав батько, і про вінницький вокзал, де він зійшов з машини. Я вже знав, що від хибної версії відмовляються не відразу. І Платон Сидорович не виняток. Мені залишилося тільки одне: її спростувати.
— Слухай, Арсене, — обережно почав Кедровський, беручи з верстака лобзик, — тобі раніше не казали, що батько… ну, мав приїхати у відпустку?
Я заперечливо похитав головою. Платон Сидорович зосереджено розглядав лобзик, зачепив пальцем струну, і вона тонко зойкнула.
— Значить, вирішив покопатись? — запитав безвиразно.
— Хочеться.
— Я тебе розумію, але… — потер лоба, нахмурившись. — Марна трата часу, голубе. Відступаючи, фашисти залишали диверсантів, шпигунів і всяку погань, яка полювала на наших військових. ПоспитайВеликошича, він тобі розповість. З радістю допоміг би, та сам бачиш, — зважив справи на долоні, — тут жодного факту, вартого уваги. Не знайшов я їх.
І не міг знайти, подумки додав я, бо вони підпали під узагальнення. Об'єктивна причина була: війна, відкрита і таємна. Тому я не звинувачував Кедровського в несумлінності. Мабуть, на його місці вчинив би те ж саме. Платон Сидорович провів мене до хвіртки, тримаючи в руці примхливо вирізану поличку, від якої я відмовився, пообіцявши завітати по неї іншим разом.
На розі мурованого паркану оглянувся — він стояв, широкий і натоптуватий, майже торкаючись плечима стовпів хвіртки, і дивився мені вслід. Його намагання переконати мене в недоцільності пошуку, як не дивно, викликало протилежне бажання, зміцнило його. До того ж я добув уже два факти.
Коли попереду сяйнули великі вікна універмагу, вирішив забігти до Олі.
Як на злість, біля її прилавка товпилися покупці, переважно чоловіки — приміряли брилі з рисової соломки. Оля помітила мене і ледь кивнула, мені видалось, що вона ображалась, бо надто ретельно обслуговувала покупців, більше не звертаючи на мене уваги. Авжеж, гнівалась, що вчора не подзвонив, не зайшов і взагалі не бачились. З нареченими, напевне, слід частіше зустрічатись. У мене підупав настрій. По всьому, нам не доведеться поговорити, перекинутись хоча б словом, і я намірився йти.
— Арсене, зажди, — голосно сказала Оля, і чоловіки зацікавлено повернули голови.
Вона, зашарівшись, залишила свою секцію і перейшла в галантерею, сперлася ліктями на прилавок, я схилився до неї. Близько, майже впритул її обличчя, а мої очі чомусь усе прагли ковзнутинижче, до вирізу халата на грудях, де в трикутничку звабливо округлювалось біле тіло.
— Куди ти запропастився? — запитала стурбовано, притримуючи пальцями волосся,
