Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

Незабаром дзвінкий жіночий голос повідомив про початок посадки на наш рейс; ми розрахувалися за чай та пиво й пішли у напрямку виходу на літак до Женеви.

«За якихось дві з половиною години я буду в центрі Європи», – думав я. «До слова, моїм пращурам знадобилися б цілі тижні, а може й місяці, аби дістатися до Швейцарії. Та й хто б їх туди пустив?»

Філософські сентенції з присмаком цинізму давно вже стали моїми добрими супутниками. Я виправдовував їх існування, бо життя разом з ними не здавалося мені таким мерзотним, яким було насправді.

У літаку я спав, намагаючись абстрагуватися від дійсності та забути про війну. Я знав її таємниці, і вони не додавали мені щастя, не породжували надії, а змушували констатувати серйозність ситуації, в яку Україну втягував Кремль, Вашингтон та й інші гравці на тій кривавій дошці.

Мирон сидів поруч і читав книжку. То був Бальзак, і це мене здивувало. Ніколи не міг подумати, що Євгена колись зацікавить старий французький реаліст з його трагічними історіями, де все замішувалося на інтризі, багатстві, жадобі до золота та підступності людських творінь.

– І як? – запитав я його перед тим, як заснути.

– Та так, – відповів він мені, приховуючи лукаву посмішку.

– Ну-ну, – сказав я і заплющив очі.

Коли ж я їх розплющив, а літак почав зниження над Женевою, книжка усе ще залишалася в руках Мирона.

«Впертий читач», – подумав я, розтираючи шию.

Нас ніхто не зустрічав, та ми цього й не потребували. Виходячи з аеропорту, ми ретельно вивчали усіх, хто міг здатися нам підозрілим. До міста ми добиралися поодинці. Поселилися теж у різних готелях і вже зустрілися на прогулянці біля фонтана.

– Як твій Бальзак? – запитав я Мирона, коли він підійшов до мене.

– Вже друге століття поспіль спочиває на Пер-Лашез, – була на те його відповідь.

Я подивився на годинник. За десять хвилин Гарун мав вийти на зв’язок. Я не сумнівався у ньому, але те, що я почув, приголомшило мене навіть більше, ніж смерть Андрія Хворостенка.

– Я дам тобі те, що ти просиш. Навіть більше, – сказав він. – Але за однієї умови.

– Я слухаю.

– Ти візьмеш мене з собою.

– Куди? – не одразу зрозумів я.

– В зону АТО. Засидівся я тут. Думаю, що в мене вистачить сил, аби вкоротити віку декільком покидькам.

– Ти жартуєш? – я не вірив тому, що чув.

– Аж ніяк. Або ти береш мене з собою і отримуєш гроші, або ми п’ємо останню чарку і ти відлітаєш назад сам – без мене і, звісно ж, без грошей.

– Це шантаж, – зауважив я йому.

– А як ти думав, мій друже Бульдоже? В цьому світі тільки шантаж здатний гарантувати хоча б якусь стабільність.

– Я подумаю, – мені потрібно було виграти час, аби продумати відповідь. Але вже в ту саму мить, як Гарун виявив бажання їхати на війну, я зрозумів, що він не відступиться.

– Думай. Проте не довго. Чекатиму тебе завтра на цьому самому місці, – сказав він, потиснув мою руку, кивнув Мирону, який прогулювався на певній відстані і від’їхав у своїх алмазних справах на спортивному бентлі.

Мирон підійшов до мене.

– Ми задоволені? – запитав він мене без жодної іронії.

– Не зовсім, – пригнічено відповів я.

– Тобто?

– Йдемо вечеряти. За їжею про все й дізнаєшся.

Ми всілися в затишному ресторані в самому центрі Женеви. Привітний офіціант пропонував нам різні вина, прославляючи їхні якості та смак, але, врешті-решт, ми обрали горілку.

– Ви росіяни? – спитався він, і в тому голосі промайнули обережність, зневага та страх.

– Друже, ніколи не кажи, що ми росіяни, бо ми білоруси, – серйозним тоном відповів йому на те Мирон, і офіціант розслабився.

– Я вже подумав…

– Ти не думай, а краще неси нам горілку, – продовжив Мирон.

– Звичайно. Вважайте, що вона вже тут.

Коли він відійшов, я спитався Євгена:

– Чому саме білоруси?

– А хто? Може казахи чи молдовани?

– Напевно, ти правий.

– В таких речах, пане генерале, я завжди правий, – він щиро засміявся, і мимоволі посмішка торкнулася й моїх вуст.

Офіціант приніс нам по чарці горілки.

– Ти, хлопче, одразу б пляшку виніс, – зауважив йому Мирон.

– Тобто цілу пляшку горілки? – перепитав спантеличений офіціант.

– Саме так, – відповів йому Євген.

– Але це не можливо! Ми не продаємо горілку пляшками! Навіщо? Ніхто ж не купує.

– Як це ніхто? А ми? – запитав я.

– Пардон, мсьє, але ви приїхали і поїхали, а нам тут жити, – в голосі офіціанта відчувалися нотки гордості за приналежність до обраного кола щасливчиків, що мали у своїх кишенях швейцарський паспорт.

Я не став давати йому безкоштовний урок щодо хамства та вишуканих манер. Це було зайве. Тим паче, в моєму гаманці лежало достатньо франків, аби купувати ту кляту пляшку чарками, аж поки вона уся до останньої краплі не опиниться в наших з Мироном шлунках. Я так йому і сказав.

– Гаразд, хлопче. Не хочеш продати пляшку, будеш носити її нам чарками кожну хвилину. І не дай Бог, запізнишся хоча б на секунду.

Він подивився на мене і відповів:

– Мсьє, не я встановлюю правила. Я тільки їх виконую.

– Облиште його, – втрутився Мирон. – Він тут ні до чого.

– Така в мене вже манера жартів, – сказав я.

– Ваша манера може коштувати нам зайвої популярності.

– Ось тільки вчити мене не треба! – розізлився я.

– Я не вчу. Я констатую факт. Краще повернімося до вашого алмазного друга.

Мирон був правий, а я – ні. Моє гарячкування не додавало мені честі, і я вибачився перед Євгеном. Мій учень давав мені урок конспірації, про яку я забував, піддавшись емоції.

«Знову ця клята емоція. Не доведе вона мене до добра», – сказав я собі і розповів Мирону про умову Гаруна.

– Несподівано, – Євген був відверто здивований. – Що ви йому на це відповіли?

– Поки що нічого. Відповідь маю дати завтра.

Ми замовкли. Мирон дивився крізь мене на сусідній столик, за яким проводили свій вечір три гарненьких дівчиська. Я ж згадував Гаруна, яким він був на тих всіх війнах, що довелося нам пройти разом.

Олександр Віталійович Хименко належав до тієї породи людей, яких прийнято величати одним простим словом – дитбудинкові. З перших своїх кроків по нашій грішній землі такі люди знають одну лишень правду