Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

– їм нема на кого сподіватися, окрім себе. В дитинстві вони ще вірять в чудеса, що ось відчиняться двері і на порозі з’являться мама з татом, але минають роки, а ніхто так й не приходить. Їхня школа життя не схожа на інші. Навіть у мене, людини, яка ніколи не знала свого батька, все було не так, як у дитбудинкових. Мій батько загинув на виробництві, врятувавши життя своїм колегам, і тому я був сином героя, що в умовах Радянського Союзу давало свої плюси. Хименкові ж від батька залишилося тільки одне слово «Віталійович», а яким був той самий Віталій, ніхто не знав, бо ніколи його не бачив.

Ми познайомилися з Гаруном в училищі. Я був старшим за нього і вже розпочав свою роботу в КДБ. Моїм завданням у перші роки служби було шефство над іншими, молодшими, менш досвідченими, проте перспективними, які навчалися в училищі.

– Зверни увагу на ось цього хлопця, – порадив мені мій наставник, вказуючи на Хименка.

– А він того вартий? – жартом спитався я.

– Не розчарує. Має стержень і жадобу до знань. Проте в наявності й лихий характер.

– Ми усі тут не без характеру.

Я почав спостерігати за Хименком, перевіряв його і випробував. Гарун з впертістю людини без батьків проходив усі труднощі, і по закінченні навчання я зробив так, аби він опинився у моєму управлінні.

Далі були будні нашої служби, Афганістан, розпад Союзу, нова країна і нова структура, проте зі старими кадрами. Все руйнувалося на наших очах, але ми ще вірили, що Україна здатна побудувати нову державу.

Коли ж одного разу Гарун не прийшов на роботу, я все зрозумів. Ввечері біля дверей моєї квартири мене перестріла жінка і передала листа.

– Він казав, що вірити можна лишень вам, – мовила вона до мене, а потім зникла.

Прочитавши листа, я не став шукати ту жінку, або ж самого Гаруна, бо розумів, що вже нічого не змінити, не виправити, адже підполковник СБУ Хименко зробив свій вибір. Він був не на користь держави та патріотизму, а виключно, аби прожити роки, що залишились, так, як цього прагнула його душа, не зважаючи на команди зверху. Я ніколи не засуджував його. Напевно, через це ми й залишилися друзями.

– Знаєш, Євгене, а в Кандагарі Гарун був одним з кращих, – сказав я Мирону після спогадів. – Війна жила в ньому. Він був продуктом свого часу і політики тієї країни, в якій ми усі народилися.

– Ви вважаєте, він може стати нам у пригоді?

– Атож! Він не боїться крові й бруду, так само як смерті та таємниць. Він виконає поставлене перед ним завдання, і ніхто й ніколи не дізнається, хто наказав йому це зробити.

– Ми можемо йому вірити?

– Я йому вірю, – сказав я і попросив рахунок.

Нам не личило влаштовувати нічну гулянку. Наставав час відпочинку.

Наступного дня ми знову зустрілися з Гаруном.

– Ти їдеш з нами, – сказав я йому.

– Звісно, що їду, – посміхнувся він мені у відповідь.

– Я маю прохання.

– Слухаю.

– Мені потрібен камінчик. Гарний такий. Можеш записати це на мою особисту кредитну лінію.

– Для якоїсь пасії?

– Ні, – сказав я і махнув рукою в сторону Мирона. – Для одного чесного офіцера, якому знадобляться століття, аби придбати такий камінь зі своїх заощаджень.

– Ти старієш, Бульдоже. Стаєш сентиментальним.

– Дістанеш мені такий камінчик? – я не любив, коли друзі казали мені правду. Я боявся її.

– Вважай, що він уже в тебе. Віддам у Києві. Ви коли відлітаєте?

– Сьогодні.

– Мені потрібно завершити тут деякі справи, і за декілька днів чекай мене на нашому старому місці. Не забувсь, де воно?

Я посміхнувся.

– Таке не забувається.

– Саме так! – сказав він і ми розпрощалися, аби зустрітися в Україні.

За тиждень ми сиділи на квартирі, яку зняв Мирон. Весна вередувала, то б’ючи холодом, то даруючи тепло. За декілька днів почалося цвітіння, а в Києві вбили двох прихильників «руського міру».

– Ось бачиш, Бульдоже, вони вже діють. А ми все сидимо, – сказав мені Гарун.

– Так в них яка структура, – відповів я на те.

– А в України? Не повірю, що спеціалістів бракує.

– Спеціалісти є. Політичної волі нема.

– Тому пропоную не затримуватися.

– Але й поспішати не варто, – зауважив Мирон.

– Ваші хлопці вже на місці? – запитав Гарун його, маючи на увазі першу ліквідаційну групу на чолі з Принципом та Нечипайлом.

– Так. Вони вийшли на зв’язок. Наразі вивчають ситуацію. Цього разу вони поїхали офіційно – у рамках задач нашого відомства.

– Хто їхня ціль?

Я подивився на нього і сказав:

– Щось дуже багато питань для одного дня.

Він засміявся. Мирон мовчав. Я бачив, що Євгену не подобається цей жартівливий настрій. Він знав, що хлопці вже там, а він ще тут, тому і не міг почувати себе спокійно. Під прицілом ворога його душа могла б знайти свій спокій, адже за таких умов він був би разом зі своїми друзями.

– Не регочи! Про все дізнаєшся на місці. А зараз краще подумаймо про те, як нам вибудувати систему комунікацій та зворотного зв’язку. Ти ж, Гаруне, завжди був сильним парламентером. Курував контрабанду, вмів домовлятися.

Гарун закурив і задумався.

– Як я зрозумів, поки що буде дві групи. Одна в Донецькій області, інша – в Луганській. Ми з Євгеном направляємось у так звану ЛНР. Тому виникає питання. Про які саме комунікації ти говориш? Між ким вони мають відбуватися?

Хоч би як я хотів обмежувати доступ Гаруна до наших планів, але він мав рацію. Я потребував його знань та навичок і не міг пускати його всліпу. Ми повинні були йти на щирість та довіру з ним, бо він знав, як поводитися у полі, де не існує законів, а найдрібніша помилка може вартувати життя.

– Гаразд, – сказав, врешті-решт, я. – Слухай і уважно все запам’ятовуй. Жодних записів, ніяких нотаток. Тільки твій розум і твоя пам’ять.

Гарун слухав. Він не перебивав, не вносив коректив, а уважно вбирав у себе інформацію.

– Основний сенс нашої операції – раптовість. Все має відбутися в один день. Діють дві групи. Роблять це вони паралельно, незалежно одна від одної. Ви з Мироном відповідаєте за Луганськ. Наразі, ми окреслили чотири жертви. Одразу по виконанні завдання потрібно зникнути з підконтрольних терористам територій. Аби зробити це, ти маєш відпрацювати схему відходу та встановити зв’язки з українськими блокпостами. Ніхто не повинен пов’язувати нашу Контору