Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

Ми зустріли циганів, які підтвердили його присутність в Індії, і на доказ дали цю сопілку. Вона належить йому, це останній подарунок від його батька. На їх караван напали, і хлопчик пропав. А тут люди-ящери, яких треба зупинити. У вас, що залишилися живими, після війни життя буде таке ж яскраве, барвисте, як квіти, які я зараз бачу. За них померти не страшно. Ти не плач. На могилу мою ти, напевно, не прийдеш, та і чи буде вона – могила? "

Любов моя до вас безмірна.

Нікея, вірна дружина Авраала, любляча мати Серафіма.

Чернець мовчав. Не вперше він чув цю історію і кожного разу вона все яскравіше.

– Дітар. – Звернулася до нього жінка в чорних обладунках. – В тебе є шанс все змінити.

Сопілку продовжували розглядати Орхан і Осман. Вони набили свої шлунки і були задоволені. Ігнорувати слова Вдови вони не могли, але втручатися не хотіли. Це було між нею та Дітаром. Чернець уважно дивився на неї. В яких ролях він ще її побачить? Вона була його ворогом, його рятівником, а тепер і посланцем долі. В ній було щось привабливе і це щось було дуже глибоко в середині неї.

– Іноді треба просто почекати. Для деяких подій, ще не настав час. – Відповів Дітар.

– Я знаю, ми зустрілися не випадково. Не відкриваючи серця свого, і залишаючись один для одного таємницею. Але, якщо ти не зупиниш Ашоку, то він сам не зупиниться! Тільки ти можеш це зробити, я вірю в тебе!

– Щоб не сталося, і як би важко не було, пам'ятайте: вчиться бути сильними самостійно. – Сказав чернець та встав із-за столу.

Ченці відправилися спати. Вдова просиділа в таверні до ранку, випиваючи і оплакуючи свого чоловіка. П'яниці лежали мордами в своїх мисках, зрідка похропуючи. Ніч тихо опустилася на землю.

Дітар довго не міг заснути. Думки долали його, і він спустився в таверну подумати. Наргіза відразу побачила його і він підійшов:

– Я стану твоїм Ірсаєм, і зроблю все, що в моїх силах. Хто б ти не була, ти врятувала мене, і я поверну тобі борг.

Вона подивилася на нього мокрими очима і не змогла видавити ні слова.

– Не смій дякувати. Я просто повертаю борги. – Сказавши це, він вийшов на свіже повітря.

Вдова розплакалася. Це були вже не сльози горя. Вона була вдячна Дітару за те, що він погодився допомогти їй. Він добуде алмаз, який обіцяв їй Ірсай, і тоді його душа знайде спокій. Чернець не міг бути настільки безсердечним, і якщо всесвіт прислав до нього цю жінку, це означає не потрібно відкладати справу. Зараз був хороший шанс знайти алмаз, тому що в цих місцях були їх поклади, і часто люди намагалися добувати їх і будували цілі шахти.

Недалеко від фортеці, яка належала Ашоці, де мешканці давно промишляли блискучими камінчиками, сплавляючи їх заїжджим купцям і любителям дивини, існувала глибока ущелина під назвою Адамас "непереборне". Глибока тріщина з абсолютно прямовисними стінами. Там, у глибині прірви, гірський струмок вимивав іноді з надр землі особливі камені. Варто було полуденному сонцю кинути промінь вниз, вони починали блищати, дратуючи мисливців.

Ніхто зі сміливців, що намагалися за допомогою мотузок спуститися до низу, назад не повернулися – сил на підйом не залишалося. До того ж на дні ущелини було багато змій. Справа, за течією вгору, виднілися старі, напівзруйновані дерев'яні будиночки. Вони давно були кинуті хазяями. Дітар дізнався про це місце від одного мисливця в таверні. Мисливець був високим чоловіком з довгим недоглянутним волоссям, на вигляд років п'ятдесяти.

– Старий. – Звернувся чернець до мисливця. – Я шукаю місця з коштовними каменями.

– Не ти перший, не ти останній. – Відповів чоловік.

– Мене не цікавлять шахти або копальні. Мені потрібний один камінь.

Мисливець посміхнувся.

– Не ти перший, не ти останній. – Вже з іншим підтекстом сказав мисливець.

Дітар оцінив почуття гумору свого співрозмовника і теж посміхнувся.

– Так ти знаєш таке місце?

– Так, є багато місць в цих краях, але одно найкраще.

Він розповів йому про Адамас, як краще до нього добратися і попередив, що нещодавно в тих краях лютувала віспа і знаходитися там дуже небезпечно. Дітар прийняв його слова до відома, взявши лук і стріли, відправився по вказаному маршруту.

Глибока ущелина нікого не випускала зі своєї пащі, тому спускатися, туди не слідувало. Але Дітар був кмітливий, і вихід був знайдений. На своєму шляху він зустрів стадо диких баранів, за якими часто полювали величезні дикі птахи. Впіймавши одного такого і прив'язавши до його рогу мотузку, він взяв його з собою. Діставшись до місця, він заглянув у пекельну безодню, яскраве світло відбивалося від каменів на дні та сліпило очі. Однією стрілою він вбив барана і скинув його вниз, туша накрила собою найбільший камінь на дні ущелини.

Кров була липка, і густа шерсть просочилася їй. Камінь прилипнув до скривавленої шерсті. Дітар сховався в кущах і почав чекати, коли орел виявить здобич, що лежить у прірві, і підніме її на поверхню. Він дістав лук, і у відповідний момент був готовий зробити постріл. Через півгодини в небі з’явився орел, він кружляв над ущелиною і приглядався. Раптом він, спрямувавшись вниз, залетів у глибину прірви і зник з виду. Дітар терпляче чекав і спостерігав за здобиччю.

– Хоч би орел не вирішив залишити тушу там, де її знайшов. Раптом баран виявиться для нього занадто важким? – Думав чернець.

Почувся шум крил, і птах показався, покидаючи пекельну пащу прірви. Тіло вбитої тварини було схоплене гострими кігтями хижака. План спрацював. Другою стрілою Дітар влучив в орла, який розтиснув кігті та випустив здобич. Так Дітару пощастило добути алмаз величиною з голубине яйце – камінь без єдиної тріщини і такої чистоти, що був подібний до найпрозорішого гірського струмка.

Того ж дня він повернувся. Орхан і Осман вже зібрали речі, вони готові були покинути таверну.

Наргіза зустріла Дітара біля входу, він підійшов до жінки і вклав в її руку камінь, завдання було виконане.

– Дякую. Любов моя. – Заплакала Вдова.

– Плач тепер, я тобі кажу, чуєш, я іншу кохаю. Все життя, до смерті, безоглядно, навіки і безповоротно. Плач.

– Як запам'ятати дотики коханих?

– Закритими очима. – Відповів чернець.

Він накинув на неї пов'язку так, що вона нічого не могла бачити, і заштовхнув її в середину таверни, підперши двері.

– Передай Ашоці, що я знайду спосіб, як знищити всіх ящерів. Даю слово. – Сказав він до неї вже